Новини із життя селища.

Щоб першими встрибнути в інвестиційний вагон.

    Саме у Голобській громаді Ковельського р-ну ОМГО «Волинський інститут права» спільно з ВОГО «Асоціація регіонального розвитку» взялися писати Стратегію сталого розвитку на найближче десятиліття та складати план економічного розвитку на 2017 р. Все це – в рамках проекту «Спільними зусиллями плануємо майбутнє громади».
І вже, йдеться на сайті Асоціації регіонального розвитку,  провели першу робочу зустріч, під час якої пояснили активу Голобської громади, навіщо взагалі Стратегія та як від неї отримати практичну користь.
    Інвестиційні двері відчинилися для Волині значно ширше. Останнім часом це добре відчутно. Особливо – в об’єднаних громадах. Правда, тут головне – першим встрибнути у вагон. Або хоча б не останнім.
Голобський селищний голова Сергій Гарбарук одразу наголосив: вітає такі починання, з його боку – тільки сприяння. А ще познайомив присутніх із новим надважливим фахівцем у штаті – менеджером із проектів їхньої громади Юлією Франчук.
   – Звісно, багато хто у громаді скаже, що нам би краще поремонтувати дороги, замінити вікна на енергозберігаючі, зробити ремонт чи утеплення садочка… Але в таку утопію вірити марно. Ніхто не прийде й нічого у вас просто так робити не стане, – каже керівник проекту, виконавчий директор ОМГО «Волинський інститут права» Ірина Гайдучик. – Тому спочатку ми спільно, наголошую – спільно з усім активом та представниками бізнесу вашої громади – напрацюємо Стратегію, і вона, дуже сподіваємося, буде у вас дієвою.
Все це потрібно, бо для інвестора, навіть польського, котрий до нас найближче, дуже важливо, чи бачить громада конкретну ціль, з котрою у неї вкладають гроші, наголошував президент Асоціації регіонального розвитку, експерт Офісу реформ Анатолій Пархом’юк. А тоді наголосив:
   – Коштів завжди мало. Тим більше – у нас. Тому їх треба залучати. Запитаєте про конкретний спосіб. От, наприклад, зовсім скоро запрацює програма «Польща-Білорусь-Україна». Брати участь, в принципі, зможуть усі. Але європейці, котрі у питаннях аналізу та детальних прорахунків із усіма можливими й неможливими факторами, пішли далеко вперед. І вони якраз захочуть бачити Стратегію розвитку, – каже Анатолій Іванович, котрий, до слова, спільно з поляками вже втілює у Голобській громаді проект, що стосується партиципаційної демократії й базується на досвіді успішної Швейцарії.
     Експерт Асоціації регіонального розвитку Олег Герасимчук не став приховувати: найпоширеніша проблема українців, закладена у свідомості, що хтось має керувати зверху. Бо ж нам довго говорили, де, скажімо, який завод будувати, хто там має працювати. Й лише іноді громада повставала. Тепер же такі рішення людям доведеться приймати самостійно. А це доволі непросто. Гарно розроблена Стратегія, де все чітко прописано, дасть можливість уникнути багатьох помилок, а ще – посилить відповідальність громади. Бо ж не тільки голові відповідати за прорахунки та користуватися плодами успіху.
Експерт Асоціації регіонального розвитку Світлана Думська наголосила, що також у жодному випадку не варто бути надто скромними й активно пропагувати власний бренд. У цьому також обіцяли допомогти.

Новини із життя селища.

Оголошення

Запрошуємо жителів ОТГ

 взяти участь в обговоренні 

Статуту Голобської

 територіальної громади, 

яке відбудеться

 31 березня 2016 року о 15.00 год, 

у районному будинку культури.

Виконавчий комітет 

Голобської селищної ради.

Роздуми над книгою: Валентина Мастєрова "Суча дочка"

    Все більше і більше просять в бібліотеці книги сучасних українських письменників. Однією такою книгою є роман Валентини Мастєрової "Суча дочка."  Валентина Іванівна Остапчук однією із перших прочитала цю книгу і написала відгук.

      Літературна довідка: Мастєрова (Шовкун) Валентина Миколаївна народилася 1 березня 1957 року в селі Сивки Чернiгiвського району. Мальовнича природа межиріччя Десни та Дніпра, особливості характеру побуту мешканців цього регiонy виховали у ній нiжнy співчутливу душу, поетичне бачення життя i водночас уміння правильно оцінювати та переборювати складні реалiї навколишнього світу.

  1974 року закiнчила Михайло-Коцюбинську середню школу, piк пропрацювала на Чернiгiвськiй кондитерській фабриці кондитером - карамельником. Після закінчення радiомеханiчного училища при Чернiгiвському радiоприладному заводi продовжувала трудову дiяльнiсть на заводi автозапчастин, фабрицi музичних iнструментiв.

   Потяг до пера вiдчула ще в дитинствi. Але всерйоз зайнялася лiтературою в юнi лiта. Це    й послужило приводом до вступу на факультет жyрналiстики Київського державного унiверситету ім. Т. Г. Шевченка, який закiнчила з вiдзнакою.

   З 1987 до 199З року завiдувала вiддiлом сільського господарства Менської районної газети. 3 1996 року – власкор обласної молодіжної газети "Гарт". Лiтературнi iнтереси Валентини Мастєрової досить широкі. Вона пише вiршi, оповiдання, новели, романи, володіє всіма формами журналістського мистецтва.

    l991 року стала переможцем мiжнародного літературного конкурсу «Гранослов», 1997 – всеукраїнського – «У свічаді слова».

   Перша книга Валентини Мастєрової «Так плакало дерево» з’явилася друком 1992 року і    здобула визнання критиків та читачів. 1999 року вийшла друга книга оповiдань "Крила". За роман "Суча дочка" удостоєна лiтературної премiї iм. М. Коцюбинського (2004).

   У Нацiональнiй спiлцi письменникiв України з 199З року.

   Член Ради НСПУ. Обіймала посаду головного редактора газети ,,Наш кpай" Чернгігівського району.

   Нині мешкає в селі Красилівка на Козелеччині. 

  - Почну з назви. Це що , щоб заінтригувати читача і він взяв її до рук? Для чого називати головну героїню так незаслужено? Бо хтось там її так назвав? Адже цей хтось сам такий. Добре, що автор внизу все ж таки назвала книжку по-іншому. Бо, дійсно, героїня зневажена, ославлена поганими людьми, свята.

   Хоч я й не згідна з її благородним вчинком. Навіщо на себе брати такий важкий тягар, який гнітив її до тих пір,  поки інші не скинули. І батьків нарекла на страждання. А вони ж такі добрі,  як і вона, бо від кого навчилась доброти? А в цей час винна у всіх гріхах подруга розважалась по курортах. Треба було зразу розвінчати ту горе-матір, яка народила, але,  як зозуля , підкинула Олені. Це ж треба бути такою підлою: мало того, що відмовилась від дитини з першої секунди, а й зразу ж розв'язала проблему, записавши її на Оленчине прізвище. А та, як партизан, не видала горе-подругу.

   Юність проходила мимо неї, бо сувора дійсність не дала здійснитись її мріям. Не поступила до вишу. Не знайшовши щастя в місті, Олена вертається в рідне село. Тут почувалася впевненіше на своїй, а  не чужій землі. Враз подорослішала, бо дояркою на колгоспній фермі працювати - це не в котики-мишки гратись. І дитина була на її плечах, яку вона любила, як свою.

   Перше кохання, вірніше, захоплення, принесло згодом розчарування. Та якби Андрій знав, що вона глядить його сина, може б, не зневажав її. Вона тоді й сама не знала. Надворі була весна, яка примушує відчувати прекрасне молоде життя, завмирати серце в у солодкому щемі. А вона цього навіть не помічала.Поруч були добрі люди і підтримували її у всьому. Це, в першу чергу, голова колгоспу Данило Павлович., який віддав усього себе, до останку, селу. Він згодом їй довірив очолити польову бригаду. Олена, окрилена успіхом, вступила до сільськогосподарської академії. Коли у голови колгоспу кореспондент запитав про Олену, той сказав, що їй не пощастило вивчитись на кого хотіла, але полям пощастило, бо відчуває землю, як живу істоту, а на ній працює, як справжній господар. А що мали ті трударі?

   В той час, коли в Києві ковбасою і маслом були завалені прилавки, у сільських магазинах було пусто. На собі переконалась. Якось возила учнів на екскурсію в столицю, а замовлень від колег мала багато. То після екскурсії по місту дітки ставали в чергу двічі, щоб узяти масла і ковбаси  собі і на замовлення вчителям.

    Все таки щастя усміхнулось дівчині. Вона виходить заміж і переїжджає знову в місто. Після навантаження роботою в колгоспі безробіття в Києві було обтяжливим. Праці вона не цуралась ніякої, та без прописки - нікуди.  Мала вже диплом.  А хто ж припише, коли свекруха з свекром не захотіли й знати селючку-доярку, та ще й з "приданим". І ти ніщо в тому світі, коли не маєш підтримки сильніших від себе.

    Коли влаштувалась нелегально через добрих людей прибиральницею в гуртожитку, де жили, чоловікові це не сподобалось. Почались непорозуміння, а ще малий Іванко його нервував. І, зрештою, зрадив її в той час, коли вона вже була вагітна. Боляче перенесла Олена - це мало сказано. Вдруге підлість людська вражає до глибини душі, бо на суді батько відмовляється від своєї дитини. Він і його батьки - це такі ниці люди, щоб спливти наверх, кого хочеш утоплять. Але є ще й Божий суд!

   І хоч терновий вінець, який їй приснився, не давав спокою, вона була не з тих, хто заходив в глухий кут,  звідки вже не виберешся. Був розпач, але ж двоє діток, є для кого жити! І поруч знов добрі люди підтримали! На мерзот у людській подобі вона дивилась зверхньо. Її розчавили, розтоптали. Доля... Хіба можна її обійти?

   Повертатися знову прийшлось до батьківської хати. Відчуття лагідного тепла домівки, її незрадженої любові, стати маленьким, дитиною, пригорнутись до рідного плеча і вимовити слово "мама". Чи є щось у світі солодше для серця?

   Доля ще раз дає їй відчути кохання, велике, справжнє, шалене. Воно дарує людині крила, які підносять на височінь, досі незнану. Звідти переконуєшся, що життя прекрасне. Хай на коротку мить! Але яку мить! Варта цілих десятиліть без любові. Але доля зводить їх, щоб розлучити, бо кохання крадене, а зверху давить ще й система. Знову розпач, знову горе, коли коханий йде з життя, не витримавши тиску. Та те миттєве кохання грітиме їх все життя. А поруч найрідніші люди. 

   Щоб давня подруга не відібрала в неї сина, Олена живе і працює у віддаленому селі. Мати-зозуля, нагулявшись по світах, не маючи більше дітей, згадала, що в неї є син. Попробувала відібрати в Олени. Надіялась звабити своїм багатством.  Але є більше багатство за гроші - це почуття, яке не купиш. Воно в самому серці.

Валентина Остапчук

ветеран педагогічної праці

Роздуми над книгою: Іван Костиря "Ненька. Хата. Доля"

   Лідія Володимирівна Гарлінська  нещодавно прочитала трилогію І.С.Костирі "Ненька", "Хата", "Доля" і написала відгук на прочитане. 

   Іван Сергійович Костиря - письменник Донбасу, закоханий у рідний край, у його людей, стійких у випробуваннях, мужніх. Та є й інші, які гоняться за наживою, втрачаючи совість і людську гідність.
   Запам'ятовуються і приваблюють образи дітей, мати, інші жіночі образи. Дуже багата мова твору:  Дуняша металася, як пташення. викинуте бурею з гнізда , соняшник у нього як живий.  Він,  закоханий у рідну природу,  помітив зернятко, яке проросло у млині. Автор вболіває за долю України, яку мучили споконвіку і турки. і татари, і ляхи, і німці... Як можна кинути цю землю? Твір глибоко психологічний, письменник тонко відчуває і передає свій стан, коли втрачає матір, коли бачить покинуті села, житла, повиті журбою і забуттям. Автор навчає, що          сімейне щастя само собою,  як манна небесна, не звалиться. Його треба створювати. Бути живим прикладом для живих. Бо короткий твій вік у цьому світі.
     Переконливо звучать висновки: батьківська наука ніким не може бути замінена,  цвинтар мирить усіх. І прикро, що, видно, пройшли ті часи, коли з роду в рід  діти догоджували своїм батькам.
    Треба пам'ятати своїх предків, бо без цього людини не буває. Людина повинна глибоке коріння пускати в рідну землю, і тоді вона буде живити його. Народ не прощав подружньої зради, вчиняв самосуд.
    Трилогія пересипана епітетами, порівнянями, прислів'ями, як от: яка воля, така і доля.
 Вона як збірник українських народних пісень. Але зустрічаються русизми (потухло), сидівших і т.д.
  

Роздуми над книгою: Люко Дашвар "Покров"

  І знову у нас в гостях Валентина Іванівна Остапчук. Написала про свої враження від прочитання нової книги Люко Дашвар "Покров"

  Дашвар Л.
       Покров: роман/ Дашвар Люко.- Харків: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля", 2016.- 384 с.
   - Покров - значить захист. Бо все своє існування Україна страждає як не від чужинців,  то від своїх яничарів і потребує захисту.
   Отож - грудень 2013 року. Майдан. Хтось вступає в боротьбу проти тих, хто обкрадає країну, а хтось сюди проникає, щоб нажитись на людських копійках, зібраних на допомогу Майдану.
    То ж як там не було, майдан пробуджує не тільки Україну, а й кожну сім'ю. З уламків головна героїня Мар'яна збирає свою, яка перед цим розпалась. Паралельно вона веде пошуки предків, які заповіли великий скарб, не знаючи про те, що нащадком у сьомому поколінні є сама. Спочатку, узнавши, рветься отримати те багатство. Та згодом зрозуміла, що найбільший скарб - право на любов і стати матір'ю.
    Прикро, що століттями багату неньку -Україну  обкрадають свої ж люди.
    Пригадуєте, на зорі самостійності велась мова про гетьмана Полуботка, який вивіз скарби в Англію, щоб не привласнили вороги, з умовою, як стане Україна вільною, повернути їх.  Поговорили, та й на цьому кінець. Бо хто ж віддасть обездоленій країні?
   А скільки  фашисти у  Другій світовій війні  вивезли з неї багатства, навіть землею не погребували. Добре, що хоч їх нащадки зрозуміли і вертають потрохи.
   А Янукович і йому подібні скільки вкрали і вивезли в чужі країни?
   У книзі подібна історія. Прапрапрабабуся Мар'яни вивезла в Канаду скриню із золотом втікаючи від переслідувань і прокляття, бо согрішила.  За її заповітом спадщина мала повернутись в Україну. Та умови були настільки безглузді, що все золото залишилось в Канаді. Отже, ті країни процвітають, а наша бідніє. 
  Книга вчить: "людина повинна знати своїх предків. Тому і поміч не потрібна, бо рідна кров - покров, захист"

Валентина Остапчук
ветеран педагогічної праці

Роздуми над книгою: Нік Перумов, Сергій Лук'яненко "Не час для драконів"

   Ірина Коренга  дуже любить  читати книги.  Ще в першому класі  вчителька привела дітей в бібліотеку і ось уже дев'ять років дівчинка є  палкою прихильницею друкованого слова. Любить читати на різноманітну тематику, особливо подобається їй фантастика. Нещодавно Іринка прочитала книгу  Ніка Перумова та Сергія Лук'яненка "Не час для драконів" і написала відгук на прочитану книгу.

   -Книга дає нам знання,  учить жити. Лише за допомогою книги ми можемо відкрити для себе нові світи і знайти відповіді на багато питань.

   Я дуже люблю читати. Однією з моїх улюблених книжок є "Не час для драконів" Сергія Лук'яненка та Ніка Перумова. Це чудова фантастична історія про подорож двох друзів до чарівної країни, яка була завжди поруч. але люди за своїми клопотами просто не помічали її.  На прикладі головних героїв ми вчимося добру та дружбі. Саме вони є втіленням милосердя і відваги. Дуже важливим в книжці є ще те, що вона містить безліч цікавих і корисних фактів, що стали мені в пригоді у  повсякденному житті.

   Рекомендую всім прочитати цю книжку. Обов'язково отримаєте безліч вражень!

Роздуми над книгою: Сергій Лойко "Аеропорт"

  Валентину Іванівну Остапчук вразила книга Сергія Лойка "Аеропорт" і вона відразу ж написала відгук на книгу.

 

   Сергій Лойко - кореспондент і фотограф Los Angeles Times, що спеціалізується на війнах і збройних конфліктах. За цей час він написав понад тисячу статей і опублікував понад 600 фотографій. Його статті та фотографії передруковувалися в сотнях газет і журналів по всьому світу. Висвітлював збройні конфлікти, революції і війни в Нагірному Карабасі, Румунії, Таджикистані, Чечні, Афганістані, Грузії, в Іраку. У 2004 році написав документальну книгу «Шок і Трепет. Війна в Іраку ». Українську революцію і подальшу війну Сергій висвітлював практично без перерви до з першого дня 30 листопада 2013 року по лютий 2015 року.

      - "Аеропорт" - головна книга про війну, якої не повинно бути, про героїв, які хотіли жити та вмирали. Автор, Сергій Лойко, був єдиним іноземним кореспондентом, який побував у Донецькому аеропорті в жовтні 2014 року і провів там чотири повних дні з кіборгами.

   Там була м'ясорубка не на життя, а на смерть. 240-денна облога аеропорту, найкращого за оснащенням в Європі, перетворила його в суцільні руїни.

   Автор книги - американський фотокореспондент російського походження пройшов війну в Нагорному Карабаху, Румунії. Таджикистані, Чечні, Грузії, Афганістані. Іраку. Але те, що він пережив в аеропорту - ніщо в порівнянні з минулим. Маленький гарнізон вдень і вночі відбивав атаки ворога, який значна переважав у живій силі,  техніці. Кіборги, їх так супротивники назвали  за живучість і впертість, тримались мужньо до останнього. Відірвані від діючої армії, в облозі, без води і їжі, показували справжній героїзм, бо кожну мить ризикували життям.

    Багато епізодів в книжці хвилюють до глибини душі. Сам автор,  безпосередній учасник тих подій, пережив, наприклад, дивовижне, до тремтіння в тілі, відчуття, коли на Майдані співали Гімн країни кілька сотень тисяч людей. Один з героїв, рятуючи лише ногу мертвого танкіста, який згорів у танку, сам був поранений, а потім одержав смертельну кулю. Інший ціною життя вішає жовто-блакитний прапор у ворога під носом. Прапор майорів, а герой уже був мертвий. А яке приниження придумали нелюди, влаштувавши парад полонених! Майже всі з них були поранені, покалічені після катувань і потребували медичної допомоги, а не ось такого брутального поводження. Двома автобусами привезли учасників ганьби, розгорнули лозунги "Фашизм не пройде", "Долой киевскую хунту". Інші кричали: "Позор!, "Позор!". Жінки верещали і кидали в полонених каміння. Все знімалось на камеру,  щоб згодом показати по телевізору. Не витримували рідні, побачивши такі кадри, непритомніли, упізнавши своїх. 

  Не можна спокійно читати рядки про той холод, який теж був не на користь обложених з усіх сторін. А в буржуйці-пічці топили галетами, бо вже все, що піддавалось вогню, було спалено, а галети все рівно не можна було їсти - зуби поламаєш. Дещо з їжі було, але найстрашніше те, що критично танули запаси питної води. Вона була, але в замерзлому вигляді. У пальниках не можна було гріти,  бо газ закінчувався. Тому зрізали ножем шийку бутля і ножем довбали лід із середини. Відколювали шматочки. клали їх до рота й розсмоктували, як льодяники. Кіборги всі абсолютно кашляли, чхали і були хворими. Хотілось тепла, нормальної їжі і  води. жартували, бідні, між собою, що кіборг може невідривно дивитись на три речі воду, вогонь і на те, як інші воюють. 

    Одному з героїв книги, Олександрові, одну лише ніч прийшлось випадково попасти за лінію фронту без каски, без бронежилета і, слава Богові, живим залишитись і вернутись додому - ніхто не повірив, що він був у пеклі, навіть дружина. Лише сивина, якої раніше не було, і вибиті вікна й двері в його машині, якою він віз військових на війну, та калюжі крові в салоні свідчили про те, де він був.

   Без сліз не можна читати рядки, коли позивні з чиєїсь мобілки обізвались українською народною піснею "Ой, чий то кінь стоїть..." у виконанні Вакарчука. Всі, хто ще залишився, підхопили її і доспівали до кінця.

    А термінал уже , практично,  не мав ні стін, ні даху, коли надвечір, 20 січня 2015 року налетів "Град", розметав своїх і чужих і обвалив усе, що ще стояло в аеропорту,   а допомоги і рятунку з боку армії так і не було. І кому треба було стільки жертв? І що було захищати? Руїни? 

   Потім автор скаже: "Росія позбувається свого людського лайна, шлаку, сміття. А Україна втрачає свою еліту. Своїх найкращих хлопців."

    Закінчилась книга та не закінчився біль за втраченим. Він буде довго ятрити душу, бо такої війни не повинно було бути. Бо хіба можна забути такий факт( це в ЗМІ повідомлялось), як один поранений солдат просив у друга: "Хіба тобі жаль одного патрона для мене, добий, щоб не страждав?" Це жах! Хай згине війна!

Валентина Остапчук 

ветеран педагогічної праці