Роздуми над книгою: Шарлотта Бронте "Городок"

   Валентина Володимирівна Бережна ,  яка на святкуванні 70-річчя Голобської селищної бібліотеки отримала грамоту від бібліотеки у номінації "Найкращий читач бібліотеки" , знову написала ряд відгуків на прочитанні книги. Пропоную Вашій увазі відгук на книгу Ш.Бронте "Городок".

   Літературна довідка:

      Шарлотта Бронте (англ. Charlotte Brontë) (МФА: [/bɹɑnti/]))(літ. псевдонім — Каррер Белл), (21 квітня 1816 — 31 березня 1855) — англійська письменниця. Шарлотта Бронте (за чоловіком — Ніколлс) — автор знаменитих романів «Джейн Ейр», «Вільєтт», «Вчитель». Померла у віці 38 років від швидкоплинних сухот.

Шарлотта Бронте народилася в сім'ї сільського священика. Шарлотті ледве виповнилося п'ять років, коли померла її мати, залишивши бідному священику 5 доньок та сина. Батько мало звертав уваги на виховання дітей, які його рідко бачили. Ув'язнені в похмурому церковному домі, що ізольовано стояв біля цвинтаря, діти були майже покинуті напризволяще. Подією, що залишила глибокий слід у замкнутому житті цієї дивної родини, був вступ старших сестер, Марії та Єлизавети, до школи в Ковен-Бриджі (1824). Непривітна школа, яка не дала ніякого живлення для їхнього розумового розвитку і підірвала їхнє і без того слабке здоров'я — була яскраво змальована Шарлоттою в романі «Джейн Ейр». Утім, сестри недовго залишалися в школі. Через рік старша, Марія, хворою повернулася додому і померла, а через кілька місяців померла і друга сестра, Єлизавета. Залишившись старшою в домі, 9-річна Шарлотта була змушена взяти на себе обов'язки господині. 1835 року Шарлотта влаштувалася гувернанткою, але слабке здоров'я і непривабливість життя в чужому домі змусили її відмовитися від цієї роботи. Завдяки матеріальній підтримці старої тітки Шарлотта та Емілі провели два роки в Брюсселі (1842–1844), і перед нервовою, чуттєвою Шарлоттою відкрився новий світ.
Навесні 1846 року з'явився невеликий томик їхніх віршів під псевдонімом Коррер (Шарлотта), Елліс (Емілія) і Актон (Анна) Белл, який залишився непоміченим. Ця невдача не засмутила сестер-письменниць, і вони з тим же захопленням почали писати прозу: Шарлотта написала повість «Учитель», Емілія — «Буремний перевал», а Анна — «Агнес Грей». Останні дві повісті знайшли собі видавця, a «Учитель» був відкинутий усіма. Попри це Шарлотта з притаманною їй пристрастю продовжила свою літературну діяльність. У жовтні 1849 року з'явився її новий роман «Джейн Ейр», що відразу приніс їй успіх і був перекладений багатьма європейськими мовами.
    «Ширлі», другий роман Шарлотти Бронте, був написаний за вельми сумних обставин життя письменниці — у вересні 1848 року помер її брат. У грудні 1848 року померла Емілія, а в травні 1849 — Анна. Коли після появи її другого роману (1849) псевдонім Шарлотти Бронте було розкрито, перед Шарлоттою відкрилися двері найкращих літературних кіл Лондона, але для хворобливої і звиклої до самотності дівчини була неприємна загальна увага, і вона більшість часу проводила в старому церковному домі в Гаворті. 1853 року з'явився її останній роман «Вільєтт».
1854 року, незважаючи на приступи хвороби, від якої померли її сестри, Шарлотта одружилася зі священиком Артуром Беллом Ніколлсом (англ. Arthur Bell Nicholls) в приході свого батька, але вже 31 березня 1855 вона померла.

      - У творах Ш.Бронте мені подобається, як вона майстерно озвучує тему жіночого рівноправства, вміло розповідає про життя героїв, які наділені моральними принципами, великою відвагою, боротьбою за права жінок.

   Твори Ш. Бронте в тематичному плані близькі до творів Джейн Остен. Обидві авторки стараються допомогти людям зрозуміти життя і розібратися в його істинних цінностях. В обох письменниць - тема пошуку сенсу життя.

   Я з великим задоволенням прочитала  "Джейн Ейр" Ш.Бронте і роман Д.Остен "Емма". Хочу поділитися враженнями про роман "Городок"

    В цьому романі розповідається про молоду дівчину Люсі Сноу. Вона рано залишилася сиротою, була зовсім одинокою без усяких засобів до існування і підтримки. Деякий період вона живе у будинку своєї хрещеної матері місіс Бреттон, потім працює у багатої дами міс марчмонт. А після її смерті залишає Англію і переїздить на континент. Пізніше попадає у Брюсель і працює в пансіоні мадам Бек. Спочатку її беруть вихователькою дівчат з забезпечених сімей, а потім вона стає вчителькою англійської мови.

     Люсі Сноу доводиться подолати багато труднощів, зіткнутися з лицемірством і несправедливістю. Пережити розчарування, втратити надію на щастя. Але в цій боротьбі за виживання у неї формується і загартовується її характер. Вона знаходить себе як особистість, пізнає радість в роботі і знаходить своє місце в житті.

    Прочитавши роман, можна зрозуміти і повчитися, як стати особистістю, бо він є традиційно "виховним романом".

    "Городок" якраз той твір,  в якому на прикладі жіночої долі показано вступ до самостійного життя, становлення особистості, жіночого рівноправства.

   Ш. Бронте відстоює думку,  що жінка повинна не тільки  бажати вийти заміж, але й присвятити себе якійсь важливій справі, служити своєму призначенню. 

     Героїня роману Люсі Сноу від самого початку і до кінця працює,  сама заробляє собі на життя. Її праця являється не тільки засобом до існування, але й невід'ємною частиною її буття. Через те вона знаходить в собі сили для того, щоб жити і працювати навіть після загибелі її коханого Поля Еманюеля.

   Авторка показує героїню жінкою сміливою і рішучою в своїх судженнях і діях.

    Вперше з'явившись в Лондоні, для неї чужому ,  у Люсі з'являється впевненість,  що вона може і повинна іти тільки вперед і  зможе знайти свою дорогу у житті. Ця впевненість допомагає їй боротися з труднощами. Раптово з'являється відчуття,  що вона, побачивши життя, тепер стоїть на його порозі.

    Їй сподобався дух великого Лондона. І вона говорить: "Тільки боягуз зможе провести все своє життя в селі і поховати там свої здібності" 

    Люсі Сноу не тільки є сиротою, але й бідною. Її батьки загинули, у неї немає своєї домівки, але вона ніколи не жаліється на свою долю. Є вона тихою і мовчазною, стриманою, без емоцій. її майже не помічають. На кожному кроці їй дають зрозуміти, що вона бідна. Це дуже травмує її душу. Всюди вона відчуває невпевненість,  беззахисність, приниження.

   В пансіонаті мадам Бек Люсі зіткнулася з егоїзмом, хамовитістю і брехнею багатих вихованок. Ніхто її не хоче зрозуміти, всі її старання не беруться до уваги. Тільки Поль Еманюель розуміє її і бачить її такою, якою вона є. Це розуміння взаємне і воно є основою їхнього кохання. Люсі знаходить себе в праці і в коханні до Поля Еманюеля. Спільне їхнє бажання і доброта Поля допомагають Люсі знайти свій власний дім, в якому вона проявилася як особистість.

   Доля Люсі Сноу глибоко драматична, майже трагічна, доля до неї просто несправедлива. Але вона розуміє, що життя організоване не по закону, не справедливо. Її особисте життя - це довгий ланцюг втрат. Але вона уже не одинока, як колись, бо вона вже інша. 

  Хочу висловити свою думку. Лише ті люди, які по житті відчайдушні і рішучі, сміливо йдуть вперед, добиваються своєї цілі і можуть розраховувати на успіх. Бо як іще інакше можна подолати усі труднощі і негаразди, втрати, витримувати життєві випробовування і при тому ще й зберегти свої людські цінності?

  Саме в творах Ш.Бронте ви знайдете для себе цю відповідь.

Мій рідний край - мої тривоги.

    Переконуюсь все більше - таки багата талантами волинська земля. А коли талановита людина твоя землячка, родом із селища, де ти проживаєш - тоді приємно вдвічі.

    В затишному читальному залі Голобської бібліотеки зібрались прихильники творчості Лідії Володимирівни Гарлінської на презентацію її книги "Мій рідний край, мої тривоги". Книга складається із п'яти розділів: "Долі людські", "Про духовність", "Про що болить душа. Незабутнє", "Будні Голобської громади" і "Роздуми про художнє слово" .
    Але спочатку слово про автора, про мудру талановиту людину, великого патріота, яка безмежно любить Україну і свою малу Батьківщину, село, в якому народилась і виросла і селище, в якому проживає вже багато років.
     Народилася Лідія Володимирівна 23 серпня 1938 року в с. Гончий Брід Ковельського (тоді – Голобського) району в сім’ї сільських трударів. Зазнала тяжкого дитинства під час Великої Вітчизняної війни і не менш складної юності – під час сталінських репресій.
   Після закінчення 8-го класу Дрозднівської школи вступила до Луцького педучилища, яке закінчила в 1956 році, а в  1967 році закінчила Луцький педінститут. Більше 40 років пропрацювала вчителем  української мови і літератури у Голобській загальноосвітній школі, де заслужила непохитний авторитет і повагу.  Багато років Лідія Володимирівна була керівником районного методоб’єднання вчителів української мови та літератури. Брала участь у конкурсі «Учитель року», який тоді проходив у смт Люблинець і виборола перше місце.
   Саме її ученицею була надзвичайно талановита Валентина Прокіп (Савчук), автор книги "Леся Українка. Листи 1876 - 1897 " і яка на зустрічі з земляками сказала, що своїм успіхам завдячує колишнім наставникам, зокрема - Л.В.Гарлінській, які навчили її працелюбності та терпінню.
   Промайнули молоді роки бурхливим потоком, подаленіло дитинство, промайнула юність і якось непомітно прийшов час заслуженого відпочинку. Довелося залишити свою улюблену роботу, до якої прикипіла душею. Змінився звичний ритм життя, до якого потрібно було привикнути. Але в усьому допомагав вірний друг, чоловік Іван Андрійович. В цьому році минуло 60 років, коли вони одружилися. Виростили двох чудових дочок, трьох, для бабусі і дідуся найкращих в світі, онучок – Тетянку,  Іринку та Людочку.
   Лідія Володимирівна завжди небайдужа до громадського життя  Ковельщини, рідного селища.  Вона одна із перших активістів відстоювала питання спорудження храму УПЦ Київського патріархату. За її старання було газифіковано ряд вулиць у селищі. Щира патріотка,  вона вболіває за долю України. Болить серце за солдатів, вірних синів України, які зараз гинуть на Сході. І допомагає, чим  може.  Ось і зараз, разом з однодумцями , плетуть захисну сітку для воїнів.
    Є люди, яких не помічаєш поміж сотень інших, а поговориш і відчуваєш: перед тобою особистість, багата  внутрішнім світом людина.  Саме такою людиною і є Л.В.Гарлінська. І такими є герої її творів.
    Лідія Володимирівна все життя писала нариси, статті, які друкувались в районній газеті "Вісті Ковельщини". А тепер , дякуючи рідним, зокрема внучці Людмилі, вийшли окремою книгою. Написана книга легко і щиро. Відразу ж переймаєшся долею героя чи героїні, співчуваєш чи радієш за нього, а можливо - і осуджуєш. Але ніколи не залишаєшся байдужим.  Часом, здавалося б , така звичайна людина постає перед тобою зовсім з іншого боку. Пише Лідія Володимирівна і про молодих і про з посрібленими сивиною скронями, про знайомих, яких чи не кожного дня зустрічаєш на вулиці, в крамниці, та й у нас, в бібліотеці. Про тих, хто вже відійшов у вічність. 
   В книзі багато нарисів є про нашу бібліотеку, про масові заходи, які тут проводились. Адже ще ніколи не відмовила Лідія Володимирівна нам   в допомозі при проведені бібліотечних заходів.  Є  нариси  про нашу любу Україну, про її щасливу та нещасну долю. З затаєним болем пише Лідія Володимирівна про рідне село, в якому народилась і виросла.

-          «Здається, все було недавно: і та найдорожча у світі хата,  і найсмачніша кринична вода,  і розкішний горіх під віконцем…»

 А з якою теплотою і щемом в серці згадує вона своїх найрідніших у світі людей - маму і тата, бабусю з дідусем і сестричку Ганнусю.

-          «Згадую свою маму. З діда-прадіда передалась їй велика всепоглинаюча  і незрадлива любов до землі, до хліборобської праці… Цілий рік, цілодобово – праця, праця, праця…»

І стільки любові і туги за рідними у цих словах.
    Завжди по особливому ставилась Лідія Володимирівна до рідної мови, до її чистоти та милозвучності. Можливо тому, що ще з дитинства прищепили любов до мови, до слова найрідніші люди – мама і тато. Кілька статей так і називаються: «Слово, народжене любов’ю», «Чарівна і неповторна», «Цінуймо рідне слово».
  Своєю книгою Лідія Володимирівна змушує нас задуматись над сенсом життя, адже життя – це неповторна мить, треба ним дорожити і прожити його з гідністю. Любов до України, до рідної землі – малої Батьківщини, до людей, дітей, зокрема, до праці, до природи, душевна щирість – все це відчувається в творах Л.В.Гарлінської. Бо тільки людина доброго серця і світлої душі могла  написати таку книгу.
   Подарувала Лідія Володимирівна свою книгу односельчанці, яка зараз проживає в Канаді.  І та  написала листа, що читає-перечитує книгу із сльозами на очах, згадуючи рідну землю і село, в якому виросла.

    Багато гарних слів про Л.В. Гарлінську сказали: голова об'єднаної громади Сергій Гарбарук, який прийшов її привітати, отець Андрій, настоятель церкви УПЦ Київського патріархату, читачі бібліотеки – Володимир Щесюк та Валентина Скрипник.  А як гарно говорили про свою колишню вчительку Раїса Даценко та Тетяна Поліщук. Вони ще й досі пам’ятають, як тихо було в класі, коли проводила урок Лідія Володимирівна, як елегантно вона була одягнена. До речі, Лідія Володимирівна  вчила і дочку Тетяни Поліщук, яка зараз проживає у Львові і також з теплотою згадує про свою улюблену вчительку. 

     Колишня учениця  Лідії Володимирівни   Надія Журавська, бібліотекар, прочитала вірші нашої землячки Людмили Ржегак  «Моя земля» і «Мова».

    Прийшла привітати Л.В.Гарлінську і викладач музичної школи Олена Зубчик. Про неї і її учнів неодноразово писала в своїх нарисах Лідія Володимирівна. Свої привітання діти розмістили на великому плакаті. Олена Зубчик та її учениця Софійка Артемук привітали Лідію Володимирівну пісенним подарунком.

 

Схилімо голови в скорботі.

"Горить свіча, і випікає серце її вогонь,
І серце скапує сльозами в пригорщу долонь...
Нема від серця сліду - тільки світло -
Яскраве й тепле, наче подих свічки...
Горить свіча...А може то Душа?"

      В бібліотеці зібрались представники влади , священик місцевого храму отець Андрій , жителі селища, читачі бібліотеки на вечір-реквієм "Схилімо голови в скорботі".

    Ведучі, учні 10 класу Володимир Сущ та Ольга Гавура , розповіли про жахи голодомору . 

З хвилюванням говорив про ті страшні часи голова об'єднаної громади С.В.Гарбарук.

   Отець Андрій в своїй промові також закликав не забувати невинних жертв голодомору і молитися за їх душі.

     Читачі бібліотеки - Андрій Гладун, Віктор Максимчук та Валентина Остапчук поділилися з присутніми своїми спогадами про ті далекі роки. 

     Директор будинку культури Григорій Тарасовський продемонстрував документальний фільм про голод 1932 - 1933 рр. Працівники бібліотеки оформили книжкову виставку "Мертві не простять, живі не забудуть". Шматочками хліба пом'янули душі загиблих під час голодомору людей.

За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ!

      До Дня Гідності та Свободи в бібліотеці було проведено годину пам'яті "За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ!"

   Три роки відділяє нас від тих подій, які назавжди змінили країну і кожного українця. Подій, які залишили в минулому спокійне розмірене життя, коли мирна акція протесту завершилася кривавим розгоном Майдану.

"...Хто міг подумати, що трапиться таке,

Хто міг подумати, що в мирную годину

                                                   Будуть батьки ховать своїх дітей,
                                                     Які стояли на Майдані за Вкраїну."
     Перед присутніми виступив голова об'єднаної громади С.В.Гарбарук.

     Учениці 10 класу Голобської школи-гімназії Юлія Палійчук та Аліна Матвіюк прочитали вірші про Героїв Небесної Сотні. 

    Важко було стримати сльози після перегляду документального фільму "Зима, що нас змінила. Небесна сотня"

Презентація книги В.Прокіп (Савчук).

   

      Сьогодні в Голобській школі-гімназії відбулась надзвичайно цікава зустріч із автором книги "Леся Українка. Листи 1876-1897 ", колишньою ученицею , а пізніше і вчителем української мови та літератури Валентиною Прокіп (Савчук). Як сказав потім директор школи Ю.П.Поліщук, зустріч пройшла на одному диханні. Валентина Анатоліївна проживає зараз у Львові. З яким теплом і любов'ю звернулась вона до своїх колишніх учителів, до колег. Підкреслила, що любить свою малу Батьківщину і горда, що народилась і виросла в Голобах. Дуже цікаво розповідала про Лесю Українку, про її епістолярну спадщину. У нас, в селищній бібліотеці, є перша книга Валентини Савчук "Доля листів Лесі Українки". З нетерпінням чекаємо, коли читачі бібліотеки зможуть прочитати і другу книгу пані Валентини.

Роздуми над книгою.

     Продовжую друкувати відгуки на прочитані книги, які написана наша шановна Валентина Іванівна Остапчук.

   Книга написана російською мовою. Отже українською "Ні за які скарби". А сюжет про Польщу.Цікаво було заглянути в іншу країну хоч одним оком. Заглянула... І що? Прикро, але й там є любителі оковитої. І через неї страждають сім'ї. Але це проблеми скрізь. Та якби цю книгу прочитали ті, що п'ють, то, може, хоч дехто задумався б. Бо тут донька від імені скривджених виносить батькові вирок своєї неприязні до нього: "Ти зіпсував  нам життя. Нам соромно за тебе. Ти нічому мене в житті не навчив, крім того, що на мужчин не можна надіятись. Якби від мене залежало, тебе давно тут уже не було б". Ось такий висновок: краще без батька, як з таким. І як приємно, що батько таки схаменувся, хоч і пізно, після смерті дружини, на жаль.

    Дочка його Єва досягла в житті багато своїм розумом. Здобувши вищу освіту, вона любила науку і поступила в аспірантуру. Попереду її чекала багатообіцяюча кар'єра. Але доля була до неї не ласкава і зруйнувала всі надії. На її плечі лягли турботи про батька, сестер і хворого брата. Все покинула і вернулась в село.

     З часом Єва зустріла свого рятівника і коханого. Але, його, хоч і був доброю людиною, затягла мафія в свої тенета. Незаконним грабіжницьким  шляхом  вони відбирали в людей квартири. Алекс зрозумів це, проте не так легко вирватись від бандитів. Він мало не поплатився своєю коханою.  Раніше,  до Єви,  мав жінок, але то було захоплення і потреба в них. Коли ж узнав справжнє кохання, кинув на карту все ради неї.  Бо вона була особлива. Проста, скромна, розумна, не вибаглива. Одяг для неї існував, щоб зимою було тепло, літом   - не жарко, а весь рік зручно. Коли якось нагадала йому, що не пара для такого багача, Алекс сказав: "Ні за які скарби в світі я не хотів би, щоб ти була іншою". Бо любов не продається. А цінувати людину треба за її внутрішній світ, а не за багатство і зовнішній вигляд. 

  Єва була мужньою і вступила в нерівну боротьбу з мафією. Її підтримують односельчани і рідні.

     Автори обіцяють продовження роману.

 

Роздуми над книгою.

 В.І.Остапчук написала відгуки на ряд прочитаних книг. Пропонуємо їх вашій увазі:

   Цей автор книги відомий нам по роману "Знахар", який екранізували. 

   Дія відбувається в Польщі, на початку  xx  ст. Сирота живе в будинку тітки і всім їй зобов'язана і тому без кохання виходить заміж за її сина графа Роджера. Привик жити за рахунок багатої матері, нічого сам не добився, займався марнотратством. Тому Кейт щасливою з ним не була, а навпаки, нещасною.

   Закоханий в неї і прикажчик цього маєтку, але він був бідний, тому навіть не мав права комусь своїм почуттям похвалитись, а тим більше Кейт. 

   Та виручила сімейна таємниця, в якій задіяні обидва молодики. Коли життя поставило їх на свої місця (поміняло місцями), любовний трикутник розв'зався на користь взаємно закоханих.

  Книга "Три серця"дуже цікава, не менш захоплююча за роман "Знахар". Читається досить легко. Читач ще раз переконається, що любов сильніша над усе. Бо це всеодно, як пожежа: поки не вигорить - не погасне.

  То ж і тут вона перемагає!

   Лукьяненко Л.  Все для тебя: сборник.- Харьков: Книжний клуб "Клуб Семейного Досуга", 2008. - 336 с.

   Усі головні герої книжки - жінки. Але в центрі, звичайно, чоловіки.

    Історії, розказані в цій книзі, приречені на успіх, як усі історії про Попелюшку і про кохання.

     Рита зустрічає нарешті свого єдиного, але до цього світлого дня встигає вчинити ківш лиха.  А винен в усьому її чоловік, який не зумів зрозуміти дружину і зберегти сім'ю. Перше її кохання - одне розчарування. Щастя приходить із запізненням, але воно компенсує всі страждання.

   Наташа, молода вчителька, закохується у власного учня, але не може протистояти агресії оточуючих... Та більше всього страждає учень і мститься вчительці. І вона залишає школу та міняє професію.

    Марина живе життям, якому позаздрили б героїні мексиканських серіалів. Після розлучення з чоловіком вона вже не вірила в одруження вдруге. Та кохання спалахнуло зненацька, і вона здалась. На перешкоді їм став батько коханого, який колись зрадив її матір. Любов до матусі перемогла, бо боялась нанести їй душевну рану. І вона залишає найкращу людину на світі. Тішиться лише тим, що під серцем носить його дитину,.. плід їхнього кохання.

     Світлана, яку так і не зрозумів її Тиран, через багато років все ж змушує його глибоко страждати, бо він нарешті зрозумів, що по-справжньому кохав її. І в тому, що вони не разом, винен тільки він.

   Отже, хто не кохав, той не жив по-справжньому і не був щасливий.

   Талан С. Надежда: роман.- Харьков: Книжний клуб "Клуб Семейного Досуга", 2006.- 304 с.

   Автор - одна із численних українських письменників. Герої її романів - сильні духом особистості. У найскладніших життєвих обставинах не втрачають власної гідності..
    Між матір'ю і донькою - свята любов і взаємодопомога. А як же інакше, так і повинно бути. Це відчувається протягом усієї книги, від початку і до кінця. Вона й присвячується матерям - живим і мертвим.
    "Надія вмирає останньою", - ми часто чуємо, коли комусь дуже тяжко. У долі героїв вона й зіграла велику роль. Інакше - безвихідь. На те ми і люди, щоб надіятись на краще. Із неї (надії ) ми черпаєм життєві сили, щоб йти вперед, до нових вершин. 
    У матері щастя пройшло мимо. Було кохання велике в неї. Але руйнувати його сім'ю не посміла. А він уже не міг із дружиною жити і заїхав край світа. Сім'ї не відмовив у допомозі. Вони з ним мали тісний зв'язок. Кохана ж, аби для доньки (від коханого чоловіка) був батько, щоб турбувався про неї, вийшла заміж. Чоловік не тільки не любив їх обох, а ще й знущався над ними. Зрештою, вони втекли від нього і зажили по-людському.
   Доньці щастя привалило по самі вінця. Кохання було взаємне. Та прийшлося обом зазнати великих випробувань. Йшлося навіть до трагедії. Але все закінчилось добре.
    Ніщо, здається, тепер не стане на перешкоді. Так ні ж: виникла велика проблема під питанням - хто є хто? Закохані в розпачі, обоє їдуть за рятунком на край світа до батька, який і допомагає.

   Дія відбувається в Англії. Але тема актуальна і типова. Бо такі перипетії властиві скрізь, де є справжнє кохання. Завжди хтось чи щось стає на перешкоді. Пригадуєте "Ромео і Джульєту" В.Шекспіра? Сім'ї ворогували і через це загинули двоє закоханих.
   Подібне і тут, в цій книзі. Ще дітьми побились і затаїли в душі помсту, яка мало не привела, на щастя,  до трагедії.
   Йде боротьба за велике почуття не на життя, а на смерть.
   Закохані народжені одне для одного, це всі бачать, але один проти маси, яка випробовує жениха, - це жорстоко. Іноді головний герой відступає в такій нерівній боротьбі. Але кохання сильніше і воно перемагає. Бо тут роль грає не багатство, а серце. І герої готові віддати одне за одного життя.
   Їхня любов взаємна, вона помагає навіть примирити всі ворогуючі сторони.
   Книга вчить боротись за своє щастя і перемагати. Людина, яка не звідала  цього сильного почуття хоч на мить,ю не жила по-справжньому.
   Бажаю всім такого кохання, як у цій книзі.

Новини із життя селища.

Невідома дочка Прометея. «Леся Українка. Листи 1876-1897»

Видавництво «Комора» на цьогорічному Форумі видавців представилo книгу, котра дає можливість по-новому побачити одну з найяскравіших постатей української культури межі XIX-XX століть. З ким товаришувала Лариса Косач, ким захоплювалася і з кого кпила, що читала, де бувала, чим журилася і про що мріяла, як народжувалися задуми її творів…

Мабуть, я не перша зауважу, що українська книжкова галузь за останній рік суттєво зросла, як у кількісному, так і в якісному вимірі. Стосується це не лише нових видань і перевидань класиків, але і чогось дійсно нового з літературознавчої точки зору. Справжньою зіркою цьогорічного Форуму видавців у Львові стала книга видавництва «Комора», в якій зібрані листи Лесі Українки в період з 1876 до 1897 року. Ба більше, це не просто листи великої поетеси (які, між іншим, не перевидавались 40 років), це листування, яке за часів радянської влади приховувалось та вилучалось. Новинку на Форумі представили Віра Агеєва, Валентина Прокіп (Савчук) та Оксана Забужко. Саме з останньої і почалася історія цього видання.

«Мені на одній книжковій виставці у Польщі стало так страшенно соромно перед колегами, що ми досі не знайшли, не зібрали і не впорядкували величезний масив життя одного з символів нашої літератури, – зізнається Оксана Стефанівна. – Тож, коли я повернулась додому, запропонувала видавництву «Комора» надрукувати листування Лесі Українки. Тоді ж зустрілася з Вірою Агеєвою та спиталася у неї, чи не займався хтось з науковців та літературознавців саме цією темою. Мабуть, на цьому і завершилась моя роль, так би мовити, ідейного натхненника».

Водночас Оксана Забужко зазначає, що великий масив листування Лесі Українки просто зник, взагалі не друкувався у радянських виданнях, бо це були листи з тодішньою елітою УНР, власне, з тими, про кого аж до незалежності не можна було згадувати. Наприклад, близько 70 листів до Сергія Єфремова пролежали у відділі спеціального зберігання, а листування з Михайлом Кривинюком було вивезене за кордон (дещо знаходилось у Слов’янській бібліотеці у Празі).

Саме Віра Агеєва і знайшла ту людину, котра свого часу написала дисертацію, пов’язану з Ларисою Петрівною Косач-Квіткою. Нею виявилась Валентина Прокіп (Савчук), випускниця (яка іронія долі!) Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Тож коли Валентині запропонували видати книгу з листуваннями поетеси, літераторка угледіла в цьому щось більше за звичайну випадковість.

«У цій книзі Леся Українка не постає як поетичний титан, ми бачимо звичайну людину, з проблемами, непорозуміннями, негараздами, недоліками. Читаючи це видання, ми спостерігаємо за розвитком і зростанням молодої, активної, надзвичайно освіченої української інтелектуалки, можемо простежити, з ким вона упродовж років листувалася, ким захоплювалась, у кому розчаровувалась та кого відверто зневажала. Ця книга зовсім не для істориків чи дослідників біографій, вона для широкого кола читачів, бо в епістолярному жанрі Лариса Петрівна була надзвичайна. Ці листи можна читати як романи», – розповіла Валентина Прокіп (Савчук).

Окремо слід зазначити, що упорядниця працювала над цією темою цілих одинадцять років (від ідеї дисертації до виходу книги), зберігаючи у книзі всі морфологічні та пунктуаційні особливості письма, подаючи примітки про згаданих осіб, дуже ретельно зазначаючи дати та географію того чи іншого листа. Тому цілком можливо, що нове видання варто розглядати як портрет Лесі Українки, написаний письменницею власноруч.

Автор – Юлія Разінкова

Фото – Maryana Khemij