Роздуми над книгою: Сомерсет Моем "Лезо бритви"

    І знову в гостях у рубрики "Роздуми над книгою" наша гарна читачка Світлана Кібич. Вона написала про свої враження від прочитаної книги С.Моема "Лезо бритви"

-«Лезо бритви»-один з найвдаліших романів англійського класика Вільяма Сомерсета Моема. Я дуже люблю творчість Моема за напружені сюжети, аристократичну мову, яскраві описи подій та характерів. Роман «Лезо бритви» вразив ще й філософськими роздумами про сенс життя.

Розповідь ведеться від першої особи, але автор не грає головну роль в творі - він наче сторонній спостерігач. Мені імпонує, що автор займає нейтральну позицію й не стає на бік жодного з героїв. Звісно, до декого Моем ставиться з більшою симпатією,до когось з меншою, але до всіх однаково об’єктивно і без зайвого моралізаторства.

Протягом дії роману автор  тримає в полі зору головного героя-молодого американця Ларрі Даррела. Він пройшов Першу Світову війну і, повернувшись, не захотів жити так, як нав’язувало йому американське суспільство. Юнак, замість того, щоб  одружитись, мати сім’ю та стабільний дохід, вирішив поїхати в Європу й там шукати себе, сенс свого життя. Таке рішення оточуючі не сприйняли й не зрозуміли. Навіть кохання до Ізабелли не змусило його передумати. Ларрі наївно сподівався, що Ізабелла зможе жити так, як він, що матеріальне не надто важливе для неї, але він помилився: Ізабелла обирає фінансову стабільність та звичний для неї спосіб життя. Не можна сказати, що це погано, адже кожен має право обирати між моральним та матеріальним комфортом. Та й бажання Ларрі, щоб його майбутня дружина прийняла його стиль життя є дещо егоїстичним. Мені здається, що справжнього кохання між молодими людьми й не було, адже жоден не був готовий пожертвувати власними інтересами заради коханої людини. Важко бути не таким, як усі,ще важче  бути самим собою,жити так, як підказує серце. У Ларрі Даррела вистачило мужності кинути виклик суспільству і цим він заслуговує на повагу.

Роман «Лезо бритви» був вперше надрукований у 1944 році. Коли Моема запитали, скільки часу він  писав цей твір, він відповів: «Все життя». Це цікавий, яскравий роман з динамічним сюжетом, бездоганним стилем, вишуканою мовою. Для тих, хто шукає себе й тих, то уже знайшов.

Свято із сльозами на очах.

   Біля будинку культури зібрались жителі селища, щоб відзначили 71 річницю перемоги над фашизмом.

   В своєму виступі голова об'єднаної громади С.В.Гарбарук привітав ветеранів із святом, сказав, що, на жаль,  з кожним роком їх залишається все менше і менше.  Виступили також: голова ветеранської організації селища М.Ф.Янко, а також священники - о. Ніфонт та о. Андрій.                

   Привітати ветеранів прийшли вихованці дитячого садочка .

 Після мітингу всі вирушили до Обеліску Слави,  де священники відслужили панахиду по загиблим .

  До Обеліску Слави були покладені квіти.

Уклонимось тим, 

Хто поліг у бою,

Хто покрив

Землю рідну собою.

Усім поіменно, 

Хто впав у бою,

Хто відстояв нашу свободу.

Згадаємо всіх поіменно,

Згадаємо серцем своїм.

Це потрібно не мертвим,

Це потрібно живим.

   Працівники бібліотеки в фойє будинку культури оформили виставку дитячих малюнків "Малюємо війну во ім'я миру"

   Силами працівників  культури селища та школи був організований  чудовий концерт.

Вічна пісня барв і кольорів, неповторна музика натхнення...

  Окрасою свята стали виставки вишитих картин Валентини Володимирівної  Щур, вишиті ікони Ніни Іванівни Щесюк та написані картини Антоніни Байди. 

    Благоговійно зупинялись голобчани і гості свята  біля вишитих ікон, які представила на виставці 78-річна Щесюк Ніна Іванівна. 

 

    Вишиває Ніна Іванівна вже багато років. Спочатку це були рушники, картини, плаття для дочок. Ікони вона почала вишивати, з благословіння священника,  більше десяти років тому. І на даний час у її доробку вже до тридцяти вишитих ікон. Правда, дома залишилося небагато - майже всі ікони вона подарувала дочкам, онучкам, родичам і знайомим. 
   Вишивання ікон - це таїнство, яке вимагає надзвичайно технічної майстерності та глибокої віри в свою справу. Це дуже складне мистецтво,  яке потребує терпіння, досконалого художнього смаку та точного розрахунку. І все це є в Ніни Іванівни. І ні поважний вік, ні те, що вона вже погано бачить не на заваді творчим планам - мріє вишити ще багато ікон. І дай їй, Боже, здоров'я та сил!

   Виставка написаних картин ще однієї нашої односельчанки Антоніни Байди - не менш значуща подія для селища.

 В захопленні зупинялись люди біля її полотен, милувались природою, різнобарвними квітами, червонобокими яблуками... І важко було повірити, що це написала людина, яка здобула зовсім іншу освіту і все життя займалась іншими справами.

Антоніна Миколаївна закінчила металургійний інститут, здобула професію інженера-технолога.  Пізніше самотужки  опанувала  професію швеї і, як каже вона сама, вже більше двадцяти років заробляє цим на життя.
  Але все життя мріяла малювати. І хист до малювання мала з дитинства. Вже в другому класі мама посилала малюнки Тоні в журнал «Малятко». Ходила на гурток малювання.  Ще в юному віці для школи випалила на дереві портрет Лесі Українки.  Всі ті роки писала невеличкі картини для себе і для дітей.
 Та тільки 4 роки тому  серйозно зайнялась написанням картин, відвідавши майстер-клас  в художника-професіонала в Домініканській республіці, де відпочивала разом з дочкою,  до речі, майстер-клас був на іспанській мові. 

   Цілий рік малювала, як уміла. Поки одного разу не показала свої картини о. Ніфонту і той познайомив пані Антоніну з відомою луцькою художницею Світланою Семенівною Костукевич, роботи якої добре відомі багатьом жителям селища, тому що вона вже два рази виставляла свої картини Голобській дзвіниці.  І зараз її картини знаходяться в Голобах. Два роки їздила Антоніна в Луцьк на навчання до майстрині. І ось результат – за чотири роки Антоніна Байда написала біля 70 картин, багато з яких подарувала рідним, знайомим.  30 картин знаходиться зараз на нашій виставці.  Як сказав один учень з 9 класу, побачивши картини: «І навіщо потрібні нам чужі, незрозумілі  картини, коли в наших Голобах знаходяться такі шедеври, так і хочеться з’їсти ось ті яблука, або понюхати такі красиві квіти». І це найбільше визнання для талановитої художниці. 
   Зараз Антоніна Миколаївна пише нові картини. Влітку буде виставка її робіт у Луцьку.  Удачі Вам, Антоніно! І нових творчих злетів!