четвер, 31 грудня 2015 р.

Роздуми над книгою: Любов Василів-Базюк "Дороги життя"


   Валентина Володимирівна Бережна нещодавно прочитала книгу "Дороги життя", автор - Любов Василів-Базюк.  Про свої враження від історичного роману вона поділилася із користувачами нашої бібліотеки.
 Василів-Базюк Л.Й. 
      Дороги життя: історичний роман/ Л.Й.Василів-Базюк.- Чернівці:Букрек,  2015.- 832 с.
 - Любов Василів-Базюк, авторка історичного роману "Дороги життя, - наша, волинянка. Вона народилася у Камінь-Каширському районі у селі Видерта.. в сім'ї священників.  На протязі всього життя доля кидала її майже по всій Волині , і не тільки по Волині, а й за її межами. Вона жила в Польщі, в Німеччині,  а наостанок переїхала до Канади у Торонто. де і проживає зараз. Останнім часом вона часто приїздить до України, бо безмежно любить її і пам'ятає, переживає за неї.
    На прохання своїх дітей та онуків вона написала книгу про своє життя. В якій описала важливі  політичні події та соціальні проблеми еміграційного життя українців. 
    Життя Любові Базюк  було нелегке, але їй так хотілося досягти намічених вершин, творити добро і красу, проявляти милосердя до тих, хто його потребує, бо це складова частина її духовного світу.
    У романі "Дороги життя"відтворені історичні події, достовірні факти і моменти з її життя. Все, що пережила вона сама і її рідні та близькі. І дуже добре, що поділилася вона з нами своїм скарбом, для того, щоб ми знали, як можна робити добрі справи,  творити їх щиро,  від душі і без користі для себе. Щоб ми наслідували і вчили інших на її прикладі, щоб більше проявляли милосердя де потрібно, добрим словом чи порадою.
   Найбільшими цінностями її життя і творчості є доброта, щирість, любов, які вона отримала від своїх рідних. І,  уже маючи свою сім'ю, вона ці цінності вкладає у своїх дітей і онуків. Бо сама виросла і виховувалась на високих духовних цінностях.
   З першої і до останньої сторінки у її романі  відчувається любов і віра у Бога і в Україну. Авторка і ціла діаспора дуже слідкують за подіями в Україні, турбуються про неї. Переймаються тим, що наші попередні президенти не працювали на користь держави. Не таку Батьківщину вони хотіли б бачити.  Але вона має велику надію, що правда переможе і щиро вірить в те, що Україна буде вільна, незалежна і правдива держава.
   Вона пронесла свої спогади від дитинства і до нашого сьогодення. Часто приїздить в Україну і у неї багато розчарувань від побаченого у нас. Адже вона живе в країні, де цінують людей, дбають про них, дають змогу працювати в тій галузі, де людина може проявити свої здібності і принести користь.
  Перебуваючи на Волині і в інших куточках Любов Базюк не оминула жодної домівки, де пройшли її дитячі роки. Вона цікавилася минулим і теперішнім життям своїх друзів дитинства і своїх родичів і не забула згадати про них в своїй книзі. Мене дуже  зворушило, розхвилювало і вразило те, як вона з розумінням, з відкритою душею і серцемвміє роздивитися людську вдачу, бачити і відчувати нещиру продажну душу. У її житті зустрічалися різні люди, за яких їй було прикро і боляче. 
    І вона дуже вболіває за тим, що відходять уже із життя її однолітки і молодші від неї, які були частинкою України, які допомагали їй тут жити і творити для рідної Вітчизни.
  Автор зуміла детально відтворити і передати тогочасні події і факти,  описати епізоди і назвати осіб, які йшли з нею дорогами  життя. А це велика праця. І я,  після прочитаного, маю велике бажання творити і робити добро для тих, хто його потребує. У мене немає, звичайно, таких можливостей, але де я зможу допомогти - я допоможу!
   Любов Василів-Базюк - це та добра, чуйна та не байдужа жінкаяка несла любов і доброту і до сьогодні творить добро, йдучи по тернистих дорогах свого життя.
    Хочеться побажати їй тільки радісних, світлих і щасливих днів, міцного здоров'я, невичерпної енергії і наснаги в усіх справах.
    Хай завжди у її родині панують мир і злагода!
 Валентина Бережна

  
    

Вітаємо!


Вже сьогодні Новий рік
Переступить Ваш поріг!
Хай до Вас він завітає
З тим, що серце забажає.
Хай рікою щастя ллється,
Хай добро в сім’ї ведеться!
Хай між Вами згода буде
Хай Ісус Вас не забуде!

пʼятниця, 11 грудня 2015 р.

Новини із життя селища.

     Нещодавно відбулась перша сесія Голобської –  вже нової селищної ради. На її засідання з'їхались депутати від 19 сіл, колишніх 4 сільських і селищної рад.
   25 жовтня ц. р.  на виборах до місцевих рад обрано головою Сергія Гарбарука та 26 депутатів.
 Перша сесія визнала повноваження селищного голови Сергія Гарбарука та депутатів. Таємним голосуванням обрали її секретаря Ангеліну Біліч та комісії для подальшої роботи ради. 
  Новообраного голову та депутатів привітали Ігор Верчук та голова Ковельської райдержадміністрації Віктор Козак. 
   Віктор Теодосійович також вручив учаснику АТО Івану Мартинцю із Попович нагороду.
   В ході свого виступу голова РДА Віктор Козак  зупинився на проблемах децентралізації влади, важливості цього питання.
    Із словами подяки за виявлену довіру виступив селищний новообраний голова Сергій Гарбарук.

середа, 9 грудня 2015 р.

Роздуми над книгою: Василь Шкляр "Маруся"

  Продовжує рубрику "Роздуми над книгою" наша дуже гарна читачка Світлана Кібич. Розумна,  освічена , завжди усміхнена молода жінка приходить в бібліотеку з маленьким сином. Любить читати книги та журнали  на різноманітну тематику, в тому числі і на англійській мові. Василь Шкляр - один із найулюбленіших письменників Світлани. Вона написала про свої враження від прочитаного роману В.Шкляра "Маруся"
Шкляр В. Маруся: роман /Василь Шкляр.- Харків: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля!, 2015.-320 с.
  - Роман "Маруся" Василя Шкляра названо національним бестселером. І недарма: перший наклад у кількості 18 000 примірників був проданий лише за тиждень. В чому ж причина  такого успіху?
    Василь Шкляр, після виходу його знаменитого твору "Залишинець", у інтерв'ю зазначав, що припинає писати на історичну тематику, адже в "Залишенцеві" сказав з цього приводу усе, що міг. Та якось автор дізнався про учасницю визвольної боротьби 18-19 років минулого століття - отаманшу Марусю. На написання роману пішло кілька років. Василь Шкляр намагався написати максимально достовірний твір, побудований на фактах, де головні герої - реальні історичні особи . Для цього автор прочитав сотні документів (навіть з архівів СБУ) , записав спогади родичів очевидців тих подій, а ще їздив на Житомирщину, звідки була родом Маруся.
    Хто ж вона, легендарна месниця Маруся? Її справжнє ім'я  - Олександра Соколовська. Юна шістнадцятирічна  дівчина-гімназистка, романтична натура з аристократичним вихованням , красуня з косою стиглої пшениці. Після загибелі трьох братів, які очолювали козацькі загони, сама стає на чолі тисячного війська і продовжує визвольну боротьбу. "Смерть ворогам України!"- таким був її девіз. Олександра не бажала миритись з тим, що її рідну землю на шматки розтягують загарбники - денікінці, махновці, "червоні". Вона мужньо боролась, була безстрашна  і непримиренна до ворогів.
  Крім основного сюжету про визвольну боротьбу українського народу, Шкляр ще додає романтичну лінію, про щире кохання Олександри-Марусі і козака Мирона. Неможливо без сліз читати про складні буремні події, в яких, однак, знаходилось місце й для високих почуттів. Дуже шкода, що коханим не судилося бути разом: боротьба, вороги, хвороби розлучили молодих людей назавжди.
   Хочеться вірити, що Маруся зуміла вижити, вистояти, адже фінал твору залишається відкритим і немає точних відомостей про її подальшу долю.
    Роман є дуже сильний, часом з жорстокими сценами, адже час був такий    - страшний та безжальний. Твір актуальний і сьогодні. Знову триває загарбницька війна, знову гинуть кращі сини та дочки України.
    На превеликий жаль , історія повторюється...
   
     

вівторок, 8 грудня 2015 р.

Роздуми над книгою: Андрій Бондарчук "Хроніка волинського "камікадзе"

  Бондарчук А.І. 
      Хроніка волинського "камікадзе". Бурхливі десять літ.- К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2012.- 600 с.
   Андрій Бондарчук добре відомий волинянам. Він — народний депутат Верховної Ради України першого скликання, член Конституційної комісії, закладав основи української державності. У своїй фундаментальній історичній праці «Обірване коріння нації. Волинська хрестоматія» Андрій Іванович намагається донести до читачів правду нашої трагічної історії минулого століття, пише про події, які вплинули на долю України. Автор на основі свідчень людей, архівних даних, коментарів, документів, розповідає про долю знищених волинських сіл.
     Книга «Хроніка волинського «камікадзе». Бурхливих десять літ» — це живий подих історії, спогад і аналіз учасника історичних подій, які призвели до краху могутньої комуністичної імперії і народження незалежної України. Андрій Бондарчук розповідає, якою на той час була Верховна Рада. Аналізує і розмірковує про причини, які завадили і заважають нашій молодій державі стати до числа високорозвинених, цивілізованих країн.
  - Ця книга - щира розповідь правдолюба, поборника справедливості, чистоти у стосунках між людьми. 
   Автор не був у ранзі рядового громадянина, а був серед дев'яти обраних від Волині депутатів Верховної Ради України, єдиним корінним волинянином. Це журналіст, який повстав проти режиму, хоча добре знав, що система не прощає тим, хто її критикує,  викриває фальш. Автор не шукав матеріального збагачення, бо для нього найцінніше - порядність, чесність, вірність рідній землі. "Інші спішать якнайкраще пожити, та кінець урівнює всіх. Це справедливість,  яку ніхто не в силі порушити,  змінити... Справді,  коли людина народжується, кулачки стиснуті: "Все буде моє!" А коли помирає  - з розтиснутими: "Беріть, мені вже нічого не треба".  То ціна земного багатства.
   Автор переконаний, що повинна бути єдина УПЦ КП , адже російська православна церква , "як материнська церква" дарує "незалежність" своїй "новонародженій  дочці".  Нонсенс.  Облудна назва УПЦ.  Яка ж вона українська? 
    Олександра Мороза характеризує як хитру, зрадливу і підступну єлейну людину.
    Плющ: був випадок, коли з людиною повівся грубо, гірше бригадира городньої бригади.
    Леонід Кравчук - "хитрий лис". Його політика - це помішування чаю в склянці: то справа наліво, то зліва направо: що витворяє його з його благословення Росія в Криму!? Потім поставив на голосування про вилучення з проекту статтю про українську мову як державну. 
    Автор засуджує вивезення тактичної ядерної зброї з України. "А незалежність виборюють, а не випрошують. Боягузливого й собаки за штани рвуть. Певно,  на рожен не слід перти, але показати, що тебе, державу, її закони треба поважати."  А Степан Хмара назвав Кравчука зрадником народу. За його згодою Росія привласнила гроші українських громадян в Ощадбанку.
    А чому досі не знайшли замовників вбивства В.П. Гетьмана ? Чому сумний фінал найчастіше трапляється з тими, у кого в серці Україна? А справа Гонгадзе? А Чорновола?
    Мафія - величезне зло. Людина після себе залишає добру чи злу пам'ять. Або ніщо. "Справжня цінність людини те, що вона зробила на землі. Той, хто жив лише для себе, нічого не залишив людям - прожив даремно." Це життєве кредо Андрія Бондарчука, це лейтмотив книги, яку байдуже читати неможливо. Його охоплює жах, жаль, відраза, коли читає, як збагачуються владці, їх родини, в тому числі Президента. Путін має 154 млрд. доларів. І ще парадокс. Країною повинні керувати націоналісти, бо вони - охоронці свого дому під назвою "Україна". У інтернаціоналіста свого дому нема,  він проростає всюди, де є живильне середовище. Владі ближчі кати України,  мова окупанта, а не мова предків і так далі. Автор застерігає: " У політику входять по різному. А виходять двома шляхами: у славі,  або з ганьбою!"
    Мова твору багата, літературна. Твір читається легко, захоплено, але при умові: якщо ти патріот своєї неньки України. .
Лідія Гарлінська.








Чи буде вбито пам'ять?

Пропонуємо Вашій увазі "Роздуми про наболіле", які надіслав нам Володимир Костянтинович Портянко, заслужений працівник культури України.

Чи буде вбито пам'ять?

                        З часів печерних, що зайшли за хмари,
                                    З часів нових, що хмарами стають,
                             Вожді вчиняють між собою чвари,
                                  Народи ж кров невинну щедро ллють.

                    Та є війна, коли тебе у вбивці
               Записують і є свята війна,
                              Коли стоїш за матір край криниці,
                                За рідний край, що нас в народ єдна.

                             Знов між могил гуляє мирне жито,
                 Але тривога грозяно встає:
                                    Якщо ж про них і память буде вбито,
                    Вона колись за зраду нас убє.
Леонід Горлач «Пам'ять»
 («Отчий поріг»)
Сьогодні хочу свої чергові роздуми про наболіле присвятити тим, хто не повернувся із війни.
Написати  ці роздуми мене надихнув вірш «Про Україну в мене все думки» Анатолія Урбана («Отак живу»):
            Про Україну в мене все думки,
                На жаль, вони тривожні і гіркі.
                Знов ворог підступає до кордонів,
                Невже війна? Кров в жилах аж холоне.
                Вже втрати є, бо Крим ми віддали,
                Нові порядки руські завели,
                Встановлюють диктаторський свій лад,
                Та й цим не задовольнився старший «брат»,
                Бо зазіха на всю він Україну,
                То що цього агресора зупинить?
                Зупинить наша одностайна віра
                У те, що можна подолати звіра,
                У те, що будем ми гуртом стояти
І рідну землю мужньо захищати.
Робімо все і всі, що тільки можем,
Й навалу відібємо ми ворожу.
Хай знають вороженьки всі на світі,
Вкраїна була й є, Вкраїні вічно жити.
Та не вже йде «Війна»?:
Война.
И смолкли птицы все,
И ветер листья не тревожит,
И только слышно,
Как шоссе
Солдатские подошвы гложет.
И только слышно, как гремят
Орудья наши в отдаленьи.
И мы идем за пядью пядь
Вперед, к разрушенным селеньям.
Война.
Сжимая автомат,
Мы вместо сел встречаем трубы.
И только слышно, как скрипят
Дороги каменные зубы.
 Иван Бауков  («Поэзия» 1975)
Йдемо, а:
Вокруг бои, вокруг сраженья.
В дыму пожарищ меркнет рань…
Седьмые сутки в окруженьи –
Болота, топь и глухомань…
И мы идем сквозь дни и ночи,
Выносим раненых друзей.
Лежим часами у обочин
И зубы стискиваем злей.
И твердо знаем: до сраженья
Нигде не сгинем, доживем.
Штыков не хватит – окруженье
Мы ненавистью разорвем!
  Константин Мамонтов  («Поэзия» 1975)       
        А продовжити мою розповідь хочу  віршем Надії Голіней із села П”ядики Коломийського району на Івано-Франківщині:
Чекала сина
Дивилось небо синіми очима
І яблуні в цвіту – на те ж весна.
Сиділа мати, згорбившись плечима,
Чекала сина. А його нема.
А молодий, весняний теплий вітер
Від подиху зеленої трави
Пянив, усівшись яблуні на віти,
На арфі грав мелодію весни.
Дивились вікна вогником надії,
Присіла мати на старий поріг,
У голові такі думки роїлись…
Старенький котик притуливсь до ніг.
Сиділа мати, як голубка сива,
Розносив вітер яблуневий цвіт.
Підняла руки і трима щосили
Над головою сина цілий світ.
А ось ще строки із вірша Анатолія Кравчука «Зажурилась мати»:
Не сумуйте, мамо, хай весною
Вітер принесе привіт хатині.
Покружляє в лузі над вербою,
Що стоїть, як дівчина, в хустині.
І чого ти, мамо, зажурилась,
Всі сини твої живі, здорові,
Бо ночами ти за них молилась,
І за це шанують чорноброві.
(грудень 1986 р. «Надвечірня зоря» 2001)
Мабуть неможливо у цій розмові не згадати  Василя Симоненка. Його вірші про матір, про рідну хату, про Україну ніби написані сьогодні:
Україно,  п”ю твої зіниці,
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
Україно! Ти для мене – диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.
Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю –
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матірю побуть на самоті.
Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти втекли на небо,
Ходить їх до біса по землі.
Бачиш: з ними щогодини бюся,
Чуєш – битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
Україно! Ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи – все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.
                                                      26.12.1961
Але цьому захиснику, на жаль, не судилось:
«А був він енергійним і завзятим» (памяті А):
І знов серед рідні ми втрати маєм,
Чомусь так важко нам їх обійти?
А був же енергійним він, завзятим,
Й здавалось, таким буде він завжди.
В гіркій задумі син його й дружина,
Це ж їм без батька не один рік жить,
Знов за столом гуртується родина –
В останню путь його благословить.
На цвинтарі людей ой як багато,
Хоча була груднева вже пора,
Прийшли сюди, йому щоб побажати
На світі тім і спокою, й Добра.
Заграв оркестр, хоч рідко це буває,
Та постарались друзі, всі прийшли.
На похорон весь люд труби скликають
Мелодії тужливі завели.
І людям є що гарне пригадати,
Він просто і відкрито жив,
Був активістом, гарним депутатом
І Справедливість, й Правду боронив.
Біля могил ми голови схиляєм,
І будемо робити це завжди,
Ми всі, живущі, памятати маєм,
Тих, хто пішли у інші вже світи.
 Грудень 2013 – травень 2014 рр.
Анатолій УРБАН  «Отак живу»
Далі:
Его зарыли в шар земной,
А был он лишь солдат,
Всего, друзья, солдат простой,
Без званий и наград.
Ему как мавзолей земля –
На миллион веков,
И Млечные Пути пылят
Вокруг него с боков.
На рыжих скатах тучи спят,
Метелицы метут,
Грома  тяжелые гремят,
Ветра разбег берут.
Давным-давно окончен бой…
Руками всех друзей
Положен парень в шар земной,
Как будто в мавзолей…
  Сергей ОРЛОВ  («Поэзия» 1975)
Але треба, щоб « Прилетіла душа Тарасова…»:
Прилетіла душа Тарасова
До височчя, де Канів й Дніпро,
Де земля з віковою окрасою
І де неба безмежний огром…
І сказала громаді, що знакова
Та зупинка на рідних вітрах.
А їй в леті отім неоднаково,
Як під серцем не видно Дніпра;
Як нема опертю тут основи,
І чужинство довкола взялось,
Бо ж цурається власної мови
В шкандибанні своїм Малорось…
Тож потрібно ставати на чати
І відмовитись від насолод,
Аби гідності знов научати
На віки український народ!
Петро МАХ  (газета «Літературна Україна» №21 4 червня 2009 року)
А закінчити свої чергові роздуми про наболіле хочу віршем  Анатолія Самійленка «Миру тобі, роде мій!!:
Вереснева тиша. Синь небес.
Килимами пломеніють квіти.
А далеко й недалеко десь
Рвуться бомби, умирають діти.
А далеко й недалеко  там
Ходить смерть і домовини сіє…
В Україні всім на щастя нам
Вересень у квітах пломеніє.
Кревні! Як ніколи, бережіть
Наші тихі осені барвисті.
Бо ж нелегко упродовж століть
Ми долали відстані вогнисті.
Вереснева тиша. Синь небес.
Скільки сонця в кетягах калини!
Миру тобі, роде мій увесь,
Під високим небом України!
Як мені і не тільки мені, а мабуть і усім українцям, хочеться, щоб нарешті настав мир на нашій землі, і не тільки вересень, а і увесь рік «у квітах пломенів».
Миру нам!
P.S.   Вірш Богдана Слющинського  («Витоки» Маріуполь 2001):
Молитись буду Господу щодня,
Аби не спопеліли наші душі
В жаровні часу, де кипить брехня,
У полумї  червоному, мов ружі.
Аби не правив месу сатана,
Живим не ставив поминальні свічі,
Щоб назавжди лишилася мана
В гіркім круговороті потойбіччя.
А ще – з пекельного рудого дна
Не долинав щоб злий залізний регіт,
Нова щоб в чистім полі борозна
Лягала плідно під лемішний скрегіт.
Щоб біль надій ніяких не плекав.
Щоб марили ми сонячними снами,
Щоб свіжий вітер скроні обпікав, -
Господь щоб змилосердився над нами.
Роздуми підготував Володимир ПОРТЯНКО
   Заслужений працівник культури України






четвер, 3 грудня 2015 р.

Роздуми над книгою: Куява Жанна "Дерево, що росте в мені"

   І знову у нас в гостях наша читачка Валентина Володимирівна Бережна. Написала вона про книжку, яка їй дуже сподобалась:  "Дерево, що росте в мені" Жанни Куяви.
  Жанна Куява - член Національної спілки журналістів, літературний критик і письменниця. Дебютувала в літературі в 2012 році. І перша спроба відразу виявилася вдалою. Під час конкурсу «Коронація слова» її роман отримав спеціальну нагороду «За ексклюзивне жіноче твір». А в 2013 році її роман «Із медом полин», наповнений справжнім реалізмом і невичерпної народною мудрістю, потрапив до п'ятірки фіналістів конкурсу.     Народилася 25 січня 1980 в селі Датинь Ратнівського району Волинської області. Через п'ять років з сім'єю переїхала в село Смоляри. Там закінчила дев'ятирічну школу, потім - десятий клас Датинської ЗОШ Ратнівського району. У 1995-1999 рр. вчилася у Володимиро-Волинському педагогічному училищі (нині - коледж) імені А. Ю. Кримського. Чотири роки, з 1999-го по 2003-й, працювала вчителем Любохинівської школи. За цей час отримала вищу освіту на педагогічному факультеті Волинського національного університету ім. Л. Українки.
  Куява Ж. Дерево, що росте в мені.- Х.: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля", 2014.-224 с.
    Кожна людина має душевний стрижень, який є основою її особистості. Таке собі живе дерево, що росте десь у глибині. Це дерево можна виростити й дочекатися плодів... а можна й убити. Чеслава не відразу зрозуміла, що жити, зраджуючи себе, вона не здатна. Мабуть, для того їй треба було знести втрату коханого, зраду та болісну образу... Але, так чи інакше, щастя чекає на кожного з нас. Треба тільки набратися терпіння.
  -Я люблю читати твори, написані нашими земляками. Письменниця Жанна Куява теж із нашого краю і пише про правдиві життєві істини, про людські взаємини, про любов до життя і про всі негаразди, які трапляється на нашому життєвому шляху.
  Спочатку я прочитала книгу Ж.Куяви "Нічниця", мені вона дуже сподобалась. Пізніше взяла в бібліотеці книгу "Дерево, що росте в мені". І ось саме про цей твір мені хотілося б поділитися з користувачами.
  У романі описується  рідне і знайоме нам наше Полісся, своєрідні стосунки між людьми, яким іноді так хочеться щось підказати, чимось допомогти. Читаючи роман, переживаєш за своїх героїв, замислюєшся над їхніми долями. Адже у кожного із нас у житті відбувалось щось подібне.
  Коли людина приходить у цей світ, то хоче бути у ньому здоровою, щасливою, любимою, багатою т.д., але з часом усвідомлює, що всього цього треба добитися самій. і щоб усього цього досягти треба пройти тяжкі втрати, болісні переживання, розчарування, бо нічого не буває марним. До кожного з нас приходить очікуване щастя і любов, треба тільки зуміти дочекатися його. то ж щасливою може бути кожна людина.
  У романі "Дерево, що росте в мені" йдеться про долю двох жінок- Чеслави та її матері. До речі, ці сумні історії дуже поширенні серед нас. Адже так повелося у нас, жінок, що ми вибираємо не розумом, а серцем. А наше серце не завжди вміло відчуває, де добро, а де зло, де справжнє почуття, а де тільки гра. Але ж від цього залежить усе наше подальше життя.
  Чеслава дуже розчарована, вона у великому розпачі від нерозділеної любові і хоче покінчити з життям. Немає більше сил так жити і терпіти цей біль.
  Поряд з нею знаходиться добрий і співчутливий до чужої біди Сава. Він дізнається про її горе і хоче врятувати дівчину. Йому це вдається   і він тішиться тим, що спас її  від смерті.
  Чеслава пройшла через тяжкі втрати і болісні розчарування. І так хочеться їй поспівчувати і підказати, щоб не  повторилися знову ті нещастя. Але вона така, як є, і на зміну одним нещастям приходять інші. І знову вона уже вдруге починає шукати чогось кращого і прямує до нього, немов би як по своїй вишиванці, яку колись сама вишила.
  Чеся дізналася, що значили на дереві листочки і бруньки, а також квіти на її вишиванці. Народження життя відображалося в пуп'янках, розвиток життя - його символізували квіти, безперервність життя передавало листя. Плоди на "дереві життя" символізують людські діяння. Ріст дерева життя не зупинити ні на вишивці, ні в реальності. 
  Роман "Дерево, що росте в мені" - про дерево, що є у кожного із нас. Воно міцними своїми коріннями кріпить нас до землі, у важку хвилину не дає зламатися і впасти, воно напуває нас всіма тими соками, які нам необхідні, для того, щоб жити і бути щасливими.
  Я впевнена,. що кожен подумає про своє життя і пригадає, що в його житті було щось подібне і, невпевнений в собі, прочитавши книгу, вдихне повітря на повні груди і скаже: "В мені теж є дерево життя - моє дерево"
   Тримайтеся міцніше своїм корінням за життя і у всіх все буде добре!



 

неділя, 29 листопада 2015 р.

Година скорботи "Очима болю - відлунням у серці"

 І от приходить тридцять третій рік, 
Його проклятим називають люди...
   В бібліотеці вшанували пам'ять жертв Голодомору 1932- 1933, 1947 років. На годину скорботи "Очима болю - відлунням у серці" зібралися читачі бібліотеки, жителі селища,  селищний голова та священники - о. Ніфонт та о. Андрій.
     Кожен із нас переосмислює нашу історію, трагічні її сторінки, які примушують стискатися людські серця. Одна із найстрашніших таких сторінок - Голодомор, який призвів до небачених безневинних жертв. З голоду пухли і  вмирали діти, чоловіки й жінки працездатного віку, вмирали цілими родинами. Малеча бродила і повзала у пошуках чогось їстівного. У людей розпухали обличчя, ноги, животи. Померлих, а часто й живих, звозили, скидали у ями і закопували. Прагнучи врятувати від голодної смерті хоча б дітей, селяни везли їх у міста і залишали в установах, лікарнях, на вокзалах та вулицях. Були такі, що збожеволівши від голоду, різали та варили трупи, вбивали власних дітей та варили їх.
    Бібліотекарі розповіли присутнім про ті трагічні страшні часи.
 Виступив селищний голова Сергій Володимирович Гарбарук.
  Своїми спогадами про Голодомор поділилася Галина Іванівна Халепа (вона народилася і виросла в східних областях України), прочитала написаного власноруч вірша про ті страшні події.
  Директор районного будинку культури Григорій Васильович Тарасовський продемонстрував документальний фільм про голод 1932 - 1933 рр.
  Із словами бібліотекаря: "Про кожну усмішку, що згасла передчасно, ми пам'ятаємо" були запалені свічки і хвилиною мовчання пом'янули присутні великомучеників історії. Отець Ніфонт та отець Андрій висловили свою думку про далекі трагічні роки.
 Бібліотекарі оформили книжкову виставку "Великий голод - вічний біль"