Але спочатку слово про автора, про мудру талановиту людину, великого патріота, яка безмежно любить Україну і свою малу Батьківщину, село, в якому народилась і виросла і селище, в якому проживає вже багато років.
Народилася Лідія Володимирівна 23 серпня 1938 року в с. Гончий Брід Ковельського (тоді – Голобського) району в сім’ї сільських трударів. Зазнала тяжкого дитинства під час Великої Вітчизняної війни і не менш складної юності – під час сталінських репресій.
Після закінчення 8-го класу Дрозднівської школи вступила до Луцького педучилища, яке закінчила в 1956 році, а в 1967 році закінчила Луцький педінститут. Більше 40 років пропрацювала вчителем української мови і літератури у Голобській загальноосвітній школі, де заслужила непохитний авторитет і повагу. Багато років Лідія Володимирівна була керівником районного методоб’єднання вчителів української мови та літератури. Брала участь у конкурсі «Учитель року», який тоді проходив у смт Люблинець і виборола перше місце.
Саме її ученицею була надзвичайно талановита Валентина Прокіп (Савчук), автор книги "Леся Українка. Листи 1876 - 1897 " і яка на зустрічі з земляками сказала, що своїм успіхам завдячує колишнім наставникам, зокрема - Л.В.Гарлінській, які навчили її працелюбності та терпінню.
Промайнули молоді роки бурхливим потоком, подаленіло дитинство, промайнула юність і якось непомітно прийшов час заслуженого відпочинку. Довелося залишити свою улюблену роботу, до якої прикипіла душею. Змінився звичний ритм життя, до якого потрібно було привикнути. Але в усьому допомагав вірний друг, чоловік Іван Андрійович. В цьому році минуло 60 років, коли вони одружилися. Виростили двох чудових дочок, трьох, для бабусі і дідуся найкращих в світі, онучок – Тетянку, Іринку та Людочку.
Лідія Володимирівна завжди небайдужа до громадського життя Ковельщини, рідного селища. Вона одна із перших активістів відстоювала питання спорудження храму УПЦ Київського патріархату. За її старання було газифіковано ряд вулиць у селищі. Щира патріотка, вона вболіває за долю України. Болить серце за солдатів, вірних синів України, які зараз гинуть на Сході. І допомагає, чим може. Ось і зараз, разом з однодумцями , плетуть захисну сітку для воїнів.
Є люди, яких не помічаєш поміж сотень інших, а поговориш і відчуваєш: перед тобою особистість, багата внутрішнім світом людина. Саме такою людиною і є Л.В.Гарлінська. І такими є герої її творів.
Лідія Володимирівна все життя писала нариси, статті, які друкувались в районній газеті "Вісті Ковельщини". А тепер , дякуючи рідним, зокрема внучці Людмилі, вийшли окремою книгою. Написана книга легко і щиро. Відразу ж переймаєшся долею героя чи героїні, співчуваєш чи радієш за нього, а можливо - і осуджуєш. Але ніколи не залишаєшся байдужим. Часом, здавалося б , така звичайна людина постає перед тобою зовсім з іншого боку. Пише Лідія Володимирівна і про молодих і про з посрібленими сивиною скронями, про знайомих, яких чи не кожного дня зустрічаєш на вулиці, в крамниці, та й у нас, в бібліотеці. Про тих, хто вже відійшов у вічність.
В книзі багато нарисів є про нашу бібліотеку, про масові заходи, які тут проводились. Адже ще ніколи не відмовила Лідія Володимирівна нам в допомозі при проведені бібліотечних заходів. Є нариси про нашу любу Україну, про її щасливу та нещасну долю. З затаєним болем пише Лідія Володимирівна про рідне село, в якому народилась і виросла.
-
«Здається, все було
недавно: і та найдорожча у світі хата, і
найсмачніша кринична вода, і розкішний
горіх під віконцем…»
А з якою
теплотою і щемом в серці згадує вона своїх найрідніших у світі людей - маму і
тата, бабусю з дідусем і сестричку Ганнусю.
-
«Згадую свою
маму. З діда-прадіда передалась їй велика всепоглинаюча і незрадлива любов до землі, до хліборобської
праці… Цілий рік, цілодобово – праця, праця, праця…»
І стільки любові і туги за рідними у цих словах.Завжди по особливому ставилась Лідія Володимирівна до рідної мови, до її чистоти та милозвучності. Можливо тому, що ще з дитинства прищепили любов до мови, до слова найрідніші люди – мама і тато. Кілька статей так і називаються: «Слово, народжене любов’ю», «Чарівна і неповторна», «Цінуймо рідне слово».
Своєю книгою Лідія Володимирівна змушує нас задуматись над сенсом життя, адже життя – це неповторна мить, треба ним дорожити і прожити його з гідністю. Любов до України, до рідної землі – малої Батьківщини, до людей, дітей, зокрема, до праці, до природи, душевна щирість – все це відчувається в творах Л.В.Гарлінської. Бо тільки людина доброго серця і світлої душі могла написати таку книгу.
Подарувала Лідія Володимирівна свою книгу односельчанці, яка зараз проживає в Канаді. І та написала листа, що читає-перечитує книгу із сльозами на очах, згадуючи рідну землю і село, в якому виросла.
Багато гарних слів про Л.В. Гарлінську сказали: голова об'єднаної громади Сергій Гарбарук, який прийшов її привітати, отець Андрій, настоятель церкви УПЦ Київського патріархату, читачі бібліотеки – Володимир Щесюк та Валентина Скрипник. А як гарно говорили про свою колишню вчительку Раїса Даценко та Тетяна Поліщук. Вони ще й досі пам’ятають, як тихо було в класі, коли проводила урок Лідія Володимирівна, як елегантно вона була одягнена. До речі, Лідія Володимирівна вчила і дочку Тетяни Поліщук, яка зараз проживає у Львові і також з теплотою згадує про свою улюблену вчительку.
Колишня учениця Лідії Володимирівни Надія Журавська, бібліотекар, прочитала вірші нашої землячки Людмили Ржегак «Моя земля» і «Мова».
Немає коментарів:
Дописати коментар