Роздуми над книгою: Валентина Мастєрова "Суча дочка"

    Все більше і більше просять в бібліотеці книги сучасних українських письменників. Однією такою книгою є роман Валентини Мастєрової "Суча дочка."  Валентина Іванівна Остапчук однією із перших прочитала цю книгу і написала відгук.

      Літературна довідка: Мастєрова (Шовкун) Валентина Миколаївна народилася 1 березня 1957 року в селі Сивки Чернiгiвського району. Мальовнича природа межиріччя Десни та Дніпра, особливості характеру побуту мешканців цього регiонy виховали у ній нiжнy співчутливу душу, поетичне бачення життя i водночас уміння правильно оцінювати та переборювати складні реалiї навколишнього світу.

  1974 року закiнчила Михайло-Коцюбинську середню школу, piк пропрацювала на Чернiгiвськiй кондитерській фабриці кондитером - карамельником. Після закінчення радiомеханiчного училища при Чернiгiвському радiоприладному заводi продовжувала трудову дiяльнiсть на заводi автозапчастин, фабрицi музичних iнструментiв.

   Потяг до пера вiдчула ще в дитинствi. Але всерйоз зайнялася лiтературою в юнi лiта. Це    й послужило приводом до вступу на факультет жyрналiстики Київського державного унiверситету ім. Т. Г. Шевченка, який закiнчила з вiдзнакою.

   З 1987 до 199З року завiдувала вiддiлом сільського господарства Менської районної газети. 3 1996 року – власкор обласної молодіжної газети "Гарт". Лiтературнi iнтереси Валентини Мастєрової досить широкі. Вона пише вiршi, оповiдання, новели, романи, володіє всіма формами журналістського мистецтва.

    l991 року стала переможцем мiжнародного літературного конкурсу «Гранослов», 1997 – всеукраїнського – «У свічаді слова».

   Перша книга Валентини Мастєрової «Так плакало дерево» з’явилася друком 1992 року і    здобула визнання критиків та читачів. 1999 року вийшла друга книга оповiдань "Крила". За роман "Суча дочка" удостоєна лiтературної премiї iм. М. Коцюбинського (2004).

   У Нацiональнiй спiлцi письменникiв України з 199З року.

   Член Ради НСПУ. Обіймала посаду головного редактора газети ,,Наш кpай" Чернгігівського району.

   Нині мешкає в селі Красилівка на Козелеччині. 

  - Почну з назви. Це що , щоб заінтригувати читача і він взяв її до рук? Для чого називати головну героїню так незаслужено? Бо хтось там її так назвав? Адже цей хтось сам такий. Добре, що автор внизу все ж таки назвала книжку по-іншому. Бо, дійсно, героїня зневажена, ославлена поганими людьми, свята.

   Хоч я й не згідна з її благородним вчинком. Навіщо на себе брати такий важкий тягар, який гнітив її до тих пір,  поки інші не скинули. І батьків нарекла на страждання. А вони ж такі добрі,  як і вона, бо від кого навчилась доброти? А в цей час винна у всіх гріхах подруга розважалась по курортах. Треба було зразу розвінчати ту горе-матір, яка народила, але,  як зозуля , підкинула Олені. Це ж треба бути такою підлою: мало того, що відмовилась від дитини з першої секунди, а й зразу ж розв'язала проблему, записавши її на Оленчине прізвище. А та, як партизан, не видала горе-подругу.

   Юність проходила мимо неї, бо сувора дійсність не дала здійснитись її мріям. Не поступила до вишу. Не знайшовши щастя в місті, Олена вертається в рідне село. Тут почувалася впевненіше на своїй, а  не чужій землі. Враз подорослішала, бо дояркою на колгоспній фермі працювати - це не в котики-мишки гратись. І дитина була на її плечах, яку вона любила, як свою.

   Перше кохання, вірніше, захоплення, принесло згодом розчарування. Та якби Андрій знав, що вона глядить його сина, може б, не зневажав її. Вона тоді й сама не знала. Надворі була весна, яка примушує відчувати прекрасне молоде життя, завмирати серце в у солодкому щемі. А вона цього навіть не помічала.Поруч були добрі люди і підтримували її у всьому. Це, в першу чергу, голова колгоспу Данило Павлович., який віддав усього себе, до останку, селу. Він згодом їй довірив очолити польову бригаду. Олена, окрилена успіхом, вступила до сільськогосподарської академії. Коли у голови колгоспу кореспондент запитав про Олену, той сказав, що їй не пощастило вивчитись на кого хотіла, але полям пощастило, бо відчуває землю, як живу істоту, а на ній працює, як справжній господар. А що мали ті трударі?

   В той час, коли в Києві ковбасою і маслом були завалені прилавки, у сільських магазинах було пусто. На собі переконалась. Якось возила учнів на екскурсію в столицю, а замовлень від колег мала багато. То після екскурсії по місту дітки ставали в чергу двічі, щоб узяти масла і ковбаси  собі і на замовлення вчителям.

    Все таки щастя усміхнулось дівчині. Вона виходить заміж і переїжджає знову в місто. Після навантаження роботою в колгоспі безробіття в Києві було обтяжливим. Праці вона не цуралась ніякої, та без прописки - нікуди.  Мала вже диплом.  А хто ж припише, коли свекруха з свекром не захотіли й знати селючку-доярку, та ще й з "приданим". І ти ніщо в тому світі, коли не маєш підтримки сильніших від себе.

    Коли влаштувалась нелегально через добрих людей прибиральницею в гуртожитку, де жили, чоловікові це не сподобалось. Почались непорозуміння, а ще малий Іванко його нервував. І, зрештою, зрадив її в той час, коли вона вже була вагітна. Боляче перенесла Олена - це мало сказано. Вдруге підлість людська вражає до глибини душі, бо на суді батько відмовляється від своєї дитини. Він і його батьки - це такі ниці люди, щоб спливти наверх, кого хочеш утоплять. Але є ще й Божий суд!

   І хоч терновий вінець, який їй приснився, не давав спокою, вона була не з тих, хто заходив в глухий кут,  звідки вже не виберешся. Був розпач, але ж двоє діток, є для кого жити! І поруч знов добрі люди підтримали! На мерзот у людській подобі вона дивилась зверхньо. Її розчавили, розтоптали. Доля... Хіба можна її обійти?

   Повертатися знову прийшлось до батьківської хати. Відчуття лагідного тепла домівки, її незрадженої любові, стати маленьким, дитиною, пригорнутись до рідного плеча і вимовити слово "мама". Чи є щось у світі солодше для серця?

   Доля ще раз дає їй відчути кохання, велике, справжнє, шалене. Воно дарує людині крила, які підносять на височінь, досі незнану. Звідти переконуєшся, що життя прекрасне. Хай на коротку мить! Але яку мить! Варта цілих десятиліть без любові. Але доля зводить їх, щоб розлучити, бо кохання крадене, а зверху давить ще й система. Знову розпач, знову горе, коли коханий йде з життя, не витримавши тиску. Та те миттєве кохання грітиме їх все життя. А поруч найрідніші люди. 

   Щоб давня подруга не відібрала в неї сина, Олена живе і працює у віддаленому селі. Мати-зозуля, нагулявшись по світах, не маючи більше дітей, згадала, що в неї є син. Попробувала відібрати в Олени. Надіялась звабити своїм багатством.  Але є більше багатство за гроші - це почуття, яке не купиш. Воно в самому серці.

Валентина Остапчук

ветеран педагогічної праці