Літературна довідка:Ірина Вільде - псевдонім Дарини Дмитрівни Полотнюк-Макогон
(Полотнюк - за чоловіком, Макогон - за батьком). Вона народилася 5
травня 1907 року у м. Чернівці в родині письменника Дмитра Макогона,
який походив з давнього шляхетського роду, що відзначився у Хотинській
війні 1621 р. У Чернівцях здобула початкову освіту. У зв’язку із
конфліктами батька з румунською владою, 1923-го року разом з усією
родиною, нелегально перейшовши польсько-румунський кордон, Вільде
оселилася у Станиславові (тепер - Івано-Франківськ). Тут вона завершила
середню освіту, познайомилася з майбутнім чоловіком Євгеном Володимиром
Полотнюком, працювала у приватній українській гімназії. Від 1928 року
навчалася у Львівському університеті Яна Казимира на славістиці, була
однокурсницею Богдана Ігоря Антонича, з яким пізніше підтримувала творчі
контакти. На 4-му курсі змушена була перервати навчання, за одними
джерелами - через матеріальні труднощі, за іншими - через підозру у
причетності до Української військової організації (УВО). У 1933 р., коли
її однокурсники завершили університетські студії, Ірина Вільде
вчителює, а відтак розпочинає свою журналістську діяльність: переїжджає
до Коломиї, де працює у часописі “Жіноча доля”, що був напів
актуально-суспільним, напів літературним виданням. Тут письменниця й
журналістка живе і працює до 1939 року. Дистанційно вона є активною у
львівському літературному просторі - саме тут виходять її книжки. За
збірку новел “Химерне серце” і повість “Метелики на шпильках”, що вийшли
у 1935 р., Ірина Вільде стала лауреатом другої нагороди премії
Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка - найпрестижнішої
літературної нагороди в українській Галичині.
Від 1944
року і аж до смерті Ірина Вільде - у Львові. Працювала кореспонденткою
газети “Правда України” (1945-1949), обиралася депутаткою Верховної
ради УРСР, до обласної і міської рад м. Львова. Була нагороджена двома
радянськими орденами (1947, 1957). У 1965 році отримала Шевченківському
премію за роман “Сестри Річинські”. Довгий час була головою Львівської
організації Спілки письменників УРСР. У Львові письменниця жила на
теперішній вулиці Максима Кривоноса (буд. 33, кв. 7). Померла 30 жовтня
1982 року. Похована на Личаківському цвинтарі.
- Цей твір відрізняється від інших творів тим, що він є грандіозним за своїми розмірами, це більше ніж 1500 сторінок. Але не це є головним, що він великий за обсягом, він цікавий, колоритний, з глибоким змістом, з гарно вимальованими людськими характерами.
Роман "Сестри Річинські" захоплює відразу, з перших сторінок. Ірина Вільде знайшла такі слова, що читаєш з особливою увагою і з трепетом в душі.
Дуже багата мовна структура твору, вжито багато афоризмів з народної мудрості.
Події в романі відбуваються в Галичині у 30-ті роки, період, коли західноукраїнські землі знаходились під Польщею. І.Вільде у своєму творі змальовує історію родини священника, долю його дочок, які різними шляхами шукають своє місце у житті. Вона показала нам бездіяльних, пасивних, затурканих, обмежених, наївних, зовсім ізольованих від справжнього життя п'ятьох дівчат і їх маму.
Твір починається з того, що Олена на весіллі знайомиться із священником місцевої парафії Аркадієм Річинським. А мріяла пов'язати свою долю зовсім з іншим хлопцем. Але склалося так, як склалося. Вона все своє життя живе романтичними спогадами своєї юності. В Олениній уяві все ще стоїть оселя лісничих Ладиків, де вона виросла, її спогади про дитинство, виразна постать Ореста Білинського, якого важко забути. Хоча пізніше виявиться все це не дійсним, але ці спогади зігрівають Олену і нас зачаровують також.
В сім'ї Річинських народжуються і підростають п'ять дочок. Катерина, найстарша дочка, була найменш вродливою. Зате швидко орієнтувалася в будь-якій ситуації і була на видному місці серед своїх близьких. Мала проникливий розум.
Свою другу дочку Річинські назвали Софією. Вона була дуже неспокійною. Третьою дочкою була Ольга. Четверта - Неля, дуже гарненька і не по дитячому розсудлива.
Олена гаряче молила Бога, щоб нарешті послав їм хлопчика, але родилась п'ята дочка, Слава. Була дуже рухливою, більше товаришувала з хлопцями, ніж з дівчатами.
Батько Аркадій дуже любив своїх гарненьких, немов лялечки, дочок, ставився з однаковою батьківською ласкою, хотів для них щасливої долі.
Але не судилося йому діждати тієї щасливої миті, щоб побачити, як склалося життя його дочок.
Минають роки, а в тихому будинку на вулиці Куліша, де проживали Річинські, нічого не міняється. Сидять молоді дівчата в батьківськім домі, в родинній атмосфері, сидять тихо, несміливо, чогось ждуть - самі не знають чого, а навколо світ - великий, чужий, безжальний.
Удари сиплються на всіх сестер Річинських і безвихідь руйнує їхнє життя, і кінчається для них душевною раною.
Катерина, за правом найстаршої дочки, попала в світ хижаків, бо й сама хижачка. Вийшла заміж за лікаря і пожирають одне одного, ладу в сім'ї немає.
Неля кинулась було в монастир, але він відлякав її своєю облудністю. Тоді вона пробує сили своєї душі скерувати на вигадане кохання до арештованого Маркіяна Івашкова.
Слава переживає від невдалого кохання до Севера. Її кохання вбите грішми, чорним світом, у якому вони живуть. Вона наймолодша, можливо і найсміливіша, вирішує шукати якийсь вихід і знайти порятунок для себе і своїх сестер та своєї матері. Вона не знає, де його знайти, знає тільки, що під лежачий камінь вода не тече, що, сидячи, не діждешся нічого.
Мати Олена - тиха, безвільна, безхарактерна жінка, лише тепер нарешті починає розуміти, що вона ще не жила, а спала всі ці роки, а тепер прокидається від свого сну, але вже пізно!
Ірина Вільде написала такі мудрі слова: "Як злісно з боку природи, що посилає вона здоровий розум людині лише тоді, коли вже бракує нагоди робити вжиток з нього."
Так могла написати лише людина, яка багато бачила в житті, мала хорошу пам'ять, добре серце і гострий розум.
Велике задоволення одержала я , читаючи роман "Сестри Річинські".
Раджу почитати, є над чим замислитись!
Немає коментарів:
Дописати коментар