Василів-Базюк Л.Й. Дороги життя: історичний роман / Л.Й. Василів-Базюк. – Чернівці: Букрек, 2015. – 832 с.
Ми вже друкували в блозі відгук В.В.Бережної на книгу "Дороги життя" Л.Василів-Базюк. А зараз про свої враження від прочитаної книги написала Валентина Іванівна Остапчук. Пропонуємо Вашій увазі її роздуми.
-Перегортаю останню сторінку і берусь за перо. Це ціла епопея життя не тільки авторки, звідколи вона себе пам'ятає, а й усього українського народу, який страждав і ще й досі страждає (маю на увазі АТО, де гинуть молоді люди, стають інвалідами, а в їх сім'ях плачуть вдови, матері і діти-сироти) .
Книга-щоденник, я б ще й так її назвала, бо тут дуже детально описуються факти і події, в яких "кипіло" життя авторки. Бог і Україна - це найбільші цінності, які є супутником патріотки. Їй вдалось передати нащадкам любов до України, мови, культури. Виховувалась у сім'ї священника, то й не могла інакше. Весь цей духовний скарб передає не тільки своїм дітям та онукам, а й читачам. Бо байдуже сприймати не можливо. Любов Йосипівна на відстані, вболіваючи за рідну землю, робить більше за тих, хто живе на ній і думає лише за своє збагачення. Вона помагає своїми коштами скрізь, де треба.
Народилась на Волині, а живе в Торонто (Канада), в країні, яка зробила великий прогрес в науці, економіці, то й болить її душа, що в нас того немає. А чому ми гірші? Бо найрозумніші люди стали їзгоями в своїй країні і тікали, рятуючи життя від переслідування тодішньої влади. От вони й вкладають свій розум в процвітання інших країн.
Більше десяти разів відвідала Україну Любов Йосипівна . Скрізь відбувалась презентація її книг, гостинно зустрічали друзі, рідні, знайомі, накривали багаті столи в її честь, обдаровували різними сувенірами, а найбільше - книгами і вишитими рушниками. А вона щедро роздавала подарунки, грошові конверти рідним, свої книги з автографами, вручала стипендії семінаристам, жертвувала кошти на церкви. Ця доброта в неї від батька зародилась, бо бачила, що він правив взірцево не тільки службу Божу, а й любив господарювати на землі, підносив економічний стан селян, допомагав порадами і матеріально.
Книга цікава історією, політикою в той час і церковним життям. Ось на сторінці 94 згадується про чудотворний образ Холмської Божої Матері, яку вивезли після Першої Світової війни на Схід. Згадується про неї на сторінці 183, а на сторінці 651 лише про копію. А в нашій Свято-Георгіївській церкві висить ікона Холмської Божої Матері, яку подарувала голобська сім'я Оришкевичів. Ця ікона супроводжувала їх все життя. Коли в Польщі почалась незрозуміла братовбивча війна і поляки стали руйнувати православні церкви, українці, які жили там, рятували все. Цій сім'ї доручили ікону заховати. З нею вони були під час операції "Вісла" депортовані в Одеську область, потім вернулись на Волинь.Тут її вкрали і сім'я три роки шукала. Почули про неї із товариства "Холмщина" в Луцьку і хотіли забрати в музей, але сім'я Оришкевичів віддала в церкву, де на той час священником був отець Анатолій (Мельник). Він зараз знаходиться в Канаді, служить для діаспори. Часом це не та ікона, яка згадується в книзі?
Проливає світло автор як очевидець на історичну подію, яка ще й досі є каменем спотикання, бо поляки стверджують, що спочатку почалася розправа над ними під назвою "Волинська бійня" в 1943 році, а виявляється, що ні, ще з 1939 року почалося нищення українських земель і українців вогнем і мечем. То ж хочеться, звичайно, щоб на першому місці була справедливість.
Кожна поїздка до Хелма викликала в автора сумні почуття. Хвилює читача подія, коли українці, депортовані з Польщі примусово, жорстоко, їздили відвідати рідні могили, плакали і набирали землю в хустинки, щоб потім, як умруть колись, з цією рідною землею їх поховали.
Безмежну любов до України спостерігаємо на кожній сторінці, а змушена була вся сім'я залишити її, бо інакше чекало їх заслання в Сибір або Колиму за непокірність жорстокій владі.
Коли подорожувала по Україні, бачила красу її, плакала від задоволення. Згадує село Ветли на Любешівщині, сім'ю Устимчуків, у яких 18 дітей, всі мають освіту, працюють вчителями, лікарями, а батьки добре господарюють, живуть багато. Стіл заставили різними наїдками. То не так уже погано в нашій Україні!
Наводить приклади пані Любов поступового геноциду на Україні, про те, що без причини було вивезено 480 тисяч із Західної України свідомих і національно вихованих людей, про афганську війну, економічний занепад, про те, що привело до розпаду Радянського Союзу.
Плекає надію автор, що настане об'єднання двох гілок православних церков: Київського Патріархату та Автокефальної. Бо не можна налаштовувати парафіян один проти одного. У церкві проповідь має стосуватись Біблії, вчити любові, бо "без любові ми пропадемо". Розбрат сьогодні нікому не потрібен.
За свою благородну діяльність на Україні Любов Василів-Базюк отримала ряд нагород і звання - Почесний Професор Волинського Східноєвропейського університету.
Друзі і рідні були для неї тією частиною України, яка допомагала жити в Торонто та творити для рідної Батьківщини. Вернутись не може, бо вже Канада - її друга Батьківщина, там її нащадки, могила чоловіка... Мені хочеться сказати, що все-таки Любові Йосипівні не треба було здавати його в пансіон, а покинути все і самій ті два роки доглядати чоловіка. А з медичними працівниками узгодити про контроль його здоров'я. Може б він довше прожив серед рідних, а не чужих людей. Догляд там був добрий, звичайно, але ласки й тепла бракувало.
А так книга заслуговує найвищої оцінки, бо тут сама правда, щире серце і безмежна любов до неньки України. Вона багата не тільки подіями, а й людьми. Тут сотні їх постають перед нами, і добрих, і злих. Добрі, звичайно, переважають.
Валентина Остапчук
ветеран педагогічної праці
Немає коментарів:
Дописати коментар