четвер, 29 жовтня 2015 р.

71 річниця визволення України.

  28 жовтня виповнилась 71 річниця визволення України від німецько-фашистських загарбників. До Обеліска Слави були покладені вінки.  В бібліотеці провели день інформації  "Безсмертя подвигу". Оформлено книжкову поличку "Священні сторінки подвигу"

Жовті хризантеми.

    Читачі принесли сьогодні в бібліотеку  букет чудових хризантем. В інтернеті знайшла гарні вірші про жовті хризантеми.

 Жовті хризантеми


Осінньо-пізні квіти - жовті хризантеми: В них сонечко залишило своє тепло. Вони, як подарунок осені для мене, Яка себе вже підіймає на крило, Щоб відлетіти в край незвіданно-далекий, Залишивши на згадку жовту заметіль. Давно вже відлетіли в теплий край лелеки, Уже зими близької промайнула тінь. Ще хризантеми нам дарують ніжність щедро, А вранці вже відчутні признаки зими: Повітря з морозцем і вітер гонить вперто По небу хмари, що несуть в собі сніги.
 автор: Радченко

четвер, 22 жовтня 2015 р.

Роздуми над книгою: Володимир Фадєєв "Життя розкидані уламки"

    Фадєєв В.І. Життя розкидані уламки.- Луцьк: ВАТ "Волинська обласна друкарня", 2009.- 372 с.
   Життя складається з миттєвостей, що можуть тривати секунди, місяці або роки, утворюючи уламки, з яких формується життя людини. Отже - історії з життя...
    Рубрику  "Роздуми над книгою" продовжує Валентина Іванівна Остапчук:
   -У кожного життя складається з частин, які становлять одне ціле.А те життя,  як смуги - білі і чорні бувають.  Білі - це радість і щастя символізують, чорні ж - -смуток і навіть горе. Без цього не може прожити жодна людина. Мабуть, так створив Бог. Якщо людині добре, повинна поділитися з тими, що потребують допомоги. Коли ж біда  - хай відчує і поспівчуває  тим, хто теж попав у неї. Бо живеш і не знаєш, що тебе чекає завтра.
    То ж ця книга знайомить нас з чорною бідою, яка спіткала людей під час голодування в 40-ві роки минулого століття, а також в післявоєнні тяжкі роки. Про голе й босе дитинство, та ще й трагічне. Адже дуже часто цікаві хлопчики потай від батьків грались страшними знахідками, які залишила після себе війна. Дехто калічився, а інколи й гинули підлітки без війни.
   Вже перша розповідь"Проводи, яких не забути" вражає, бо це паралель сьогоднішніх подій, зв'язаних з війною  на Сході. Не можна байдуже читати такі рядки: " Жінки проводжали своїх чоловіків на війну . Проводжали на смерть. Плакали діти, плакали матері, рідні.  Ридали жінки. Тривожним, страшним, нескінченним, нечуваним раніше риданням. Непритомніли, приходили до тями... Плакали чоловіки. Страшний сум повзе над селом. І не над одним, а кожним..."
   А зараз не те саме? Хай згине той, що її розв'язав!        
   Книга наводить на думки про своє. Бо в мене та  війна відібрала двох дорогих людей. А на моїй вулиці ні в кого не повернувся батько з війни. Ворог забрав не тільки батьків, а й усе добро, а яке  не зміг - то знищив. Голод супроводжував тяжкі післявоєнні роки. "Дитинство, столочене війною" - це правда, в яку ще й зараз дехто не вірить, бо не прийшлось таке пережити, то й  дай,  Боже , щоб і не прийшлось нікому більше. Але ці рядочки вражають: "Нам, школярам, в школі варили їсти, - супчик і два куснятки хліба. Давали це на перерві після другого уроку, а два уроки ми сиділи, як дебіли - глухі і сліпі, лиш одна думка билась в голові: "їсти, їсти". Супчик з'їдав миттєво, а хліб у шматину і за пазуху, молодшому братикові, бо помре з голоду. А голод? Ви знаєте, що таке голод? Коли,  наївшись грициків, лопуциків, молочаю, свиріпи, лободи, "кашки" і іншого, маєш живіт, як гарбуз, а їсти все одно хочеться? А скільки на нас, підлітків, впало важкої чоловічої роботи? А хвороби? Ми хворіли на цингу, малярію, коросту. Не було медпункту,  медикаментів, вати, бинтів, йоду. Рани, які ми отримували, "розмонтовуючи" боєприпаси, вибухівку, нічим було лікувати, ми їх виставляли на сонце... На рани, які гноїлись на сонці, сідали мухи, потім з'являлись черви, яких ми виколуплювали соломинками. Пізніше каліцтво або смерть. І лише деяким пощастило дожити до сьогодні."
   В таке важко навіть повірити. А пережити? А таке було, бо ми, діти війни, знаємо це. То ж хай ніхто і ніколи такого не знатиме! 
   А таке теж не менше хвилює. Бо не було сірників, то як у когось жаринку роздмухали вранці, що збереглась у попелі з вечора, бігли люди по вогонь, щоб і собі розпалити і щось зварити. А що? Два бурячки кидала ненька в киплячу воду - і те трохи рятувало від голоду. А ще вдячні люди були, що в колгоспі здохла кобила і її розтягли по шматочках. Цим дотягли до весни. То ж коли забуяла  пишніше зелень,  йшли пастись. З'їдали все, що можна було, виживали, як могли, пише автор книжки. 
   Життя колгоспників і шахтарів, освоєння цілини - все це наша не дуже весела історія, наше минуле.  І його треба знати, щоб краще цінувати сучасне і дбати про майбутнє, аби молоде покоління знало, що пережили їх предки. 
   Є в книзі і легенди , і твори для дітей і про них. є сатира і гумор, про кохання - і не тільки поетично. Але це мені не сподобалось, бо я привикла, що книга - це мистецтво, яке дає насолоду для душі, задоволення. а тут культура з вулиці, яку не треба наслідувати, а навпаки-викорінювати.
Валентина Остапчук
ветеран педагогічної праці

середа, 21 жовтня 2015 р.

Лист із зони АТО.

  Ще в лютому місяці в публікації "Подаруй частинку серця воїну" ми писали про те, що відправили в зону АТО маскувальну сітку, сплетену в бібліотеці силами учнів місцевої школи, волонтерів селища, бібліотекарів. Разом із сіткою послали ми привітання воїнам, дитячі малюнки з побажанням миру в Україні, вірші, написані учнями 3-А класу Воліневич Олександрою та Владиславом Кашубою, а також вірш жительки селища Галини Халепи. 
    Воїни артилеристи прислали в Голоби листа, в якому дякували всім, хто був причетний до плетіння сітки і до написання вітальних листівок і дитячих малюнків:

четвер, 15 жовтня 2015 р.

Роздуми над книгою: Марко Рудневич "Я з Небесної Сотні"

      Рудневич Марко Я з Небесної Сотні/ Марко Рудневич.- К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2014
      Це розповідь дев’ятнадцятирічного   юнака  про своє життя. Розповідь відверта, детальна, і, на перший погляд, здається, що вона перевантажена цими подробицями. Але так тільки здається. По мірі розвитку сюжет захоплює, затягує читача в свою орбіту і більше не відпускає до самого кінця. Подробиці створюють необхідний ореол достовірності, вони точні, правдиві і зовсім не схожі на самокопання автора.
У повісті описуються останні сім днів життя головного героя. Умовно твір можна поділити на дві частини: "до Майдану" та "на Майдані".
     Продовжує рубрику "Роздуми над книгою" Лідія Володимирівна Гарлінська, чудова наша читачка, вчитель-методист, ветеран педагогічної праці.
    -Письменник Марко Рудневич мені досі був невідомий і книжку з такою назвою взяла в руки із здивуванням і навіть із зневірою. Як і хто може сказати: "- Я з Небесної сотні?" Як можна зрівнятися з героями Майдану?.
     Та сумніви розвіяли уже перші сторінки повісті. Твір глибоко передає психологічний стан героя, його емоції, почуття, переживання і роздуми.  І Макс, хлопець із Сміли,  студент, єдиний син у батьків, вирішує не відсиджуватися вдома, не сподіватися, що інші підуть і будуть боротися, поповнює ряди тих, які на Майдані. Вони хочуть змін, хочуть жити у вільній європейській країні, де не крадуть 80 відсотків бюджету, де можна за чесну заробітну плату купити квартиру і т.д.  Тому просто так з Майдану ніхто не піде. Або їх винесуть, або вони підуть з перемогою.
      Лейтмотивом проходить думка про незрадливу любов до України. "Ми її, нашу землю,  не віддамо нікому". Є багато виховних моментів, висновків, як от: " ми повинні поважати батьків, без цього ніяк",  "не можна прожити життя без помилок", " зрада - це найстрашніше" і т.д.
      Багата мова твору (епітети, порівняння): " тану, наче морозиво на батареї,  "діти ... повисли на мені, як ті мавпи на пальмі , нема в них цієї сотні обгорток, в які так люблять загортати  себе дорослі", " поки вони маленькі, вони такі, як є".
      Але  зачасто  автор вживає таку лексику, яка збіднює мову: дебіли, придурки, дурні. Письменник хоче показати, що герої твору наелектризовані до краю, знервовані, то і мова різка. Та інколи зовсім не підходить грубити, як от : "люди вийшли на Майдан сказати своє слово і ніхто не закрив їм пельку"
    Сльозами закінчила читати епілог: "Пробач. що покинув тебе і віддав перевагу іншій...І я обрав її, цю вічно юну красуню з таким щемким іменем Україна. Ця Небесна Сотня обрала Україну.

вівторок, 13 жовтня 2015 р.

Вітаємо з Днем Захисника Вітчизни!

     

    Одним із найшанованіших в Україні свят є Покрова Пресвятої Богородиці. Це свято відзначається 14 жовтня. Історія становлення свята пов’язана з видінням св. Андрія Юродивого та його учня св. Епіфана на початку Х століття у Константинополі, коли столицю Візантії оточили вороги. В Україні це свято також популярне і через національний характер, адже Богородицю вважали своєю покровителькою запорізькі козаки та Українська повстанська армія.
      Щодо історії відзначення свята, то в час ворожої навали в храмі Пресвятої Богородиці на Влахернах, де переховувалася Її риза, служили всенічну. Після закінчення богослужіння св. Андрій разом зі св. Епіфаном побачили, як від царських дверей йде світлом осяяна Богородиця у супроводі Св. Івана Христителя і св. Івана Богослова та великого хору Святих. Божа Мати, як побачили св. Андрій та св. Епіфан, підійшла до престола, довго молилася навколішки. Після цього, знявши зі своєї голови хустку-омофор (покров) — з грецької мафоріон — розпростерла її над народом, який був у церкві. Св. Андрій і Епіфан зрозуміли, що Пресвята Богородиця прийшла, щоб рятувати місто. Невдовзі, як пише у книзі «Пізнай свій обряд» о. Юліан Катрій, після цього вороги й справді відступили.
       У народі свято Покрови Пресвятої Богородиці ще називають Третя Пречиста. Цього дня в Україні також згадують події з національної історії. Адже Божу Матір (її називали у тому числі й Покровою) вважали своєю покровителькою запорізькі козаки. У Запорізькій Січі була церква Святої Покрови. У ній щороку всім козацтвом відзначали свято Покрови, у цей день козаки також обирали нового отамана. За народним переказом, після зруйнування Січі 1775 року козаки, які пішли за Дунай, взяли з собою й ікону Покрови Пресвятої Богородиці. Звідси виник і особливий, притаманний тільки Україні, вид ікони Покрова Пресвятої Богородиці – козацька Покрова. На ній Діва Марія зображена такою, що простирає свій покров, свій омофор над козаками, над гетьманами, над духовенством, які моляться і з надією звертають до неї свої погляди.
    Козаки настільки вірили в силу Покрови Пресвятої Богородиці і настільки щиро й урочисто відзначали свято Покрови, що впродовж століть в Україні воно набуло ще й козацького змісту і отримало другу назву – Козацька Покрова. З недавніх пір свято Покрови в Україні відзначається ще й  як день українського козацтва.
    Козацьку традицію вшанування Покрови продовжили воїни УПА, обравши 14 жовтня днем заснування Української армії.
  З 2015 року  День Захисника Вітчизни - свято, що відзначається в Україні 14 жовтня у у день Покрови Пресвятої Богородиці є державним святом і неробочим днем.

середа, 7 жовтня 2015 р.

Роздуми над книгою: В.Шкляр "Тінь сови"

    Шкляр В. Тінь сови: роман/ Василь Шкляр; передм. А.Куркова.- Харків: Книжковий Клуб Сімейного Дозвілля, 2014.- 304 с.
 Роман Василя Шкляра „Тінь сови”, напевно, найгуманніший та романтичніший з усіх його творів. Він читається як класика, містить багато філософських думок і висловів, підказує, навчає, втішає. Адже автор доторкається до вічної теми кохання та смутку, життя і смерті, любові, яка непідвладна часу... Це вічна „історія двох”, яка надихає та дарує надію. Це історія кохання двох людей, Катерини та Степана. Кохання та журба, на жаль, часто ходять поруч. Життя Катерини і Степана сповнене любові та світлої поезії. І коли приходить біда — як тінь сови, що вони побачили перед весіллям, — заради спокою дружини Степан ладен пожертвувати всім. Смерть сильніша за кохання? Мабуть, навпаки. Непідвладна часу історія кохання, що надихає та дає надію. Кохання, яке перетворюється на легенду.
     Валентина Володимирівна Бережна дуже любить читати книги  Василя Шкляра. І ось, про одну із них - "Тінь сови",  поділилася враженнями з користувачами нашої бібліотеки.
      - Читаючи твори Василя Шкляра, скажімо, не можна знайти чогось спільного у них. Крім, як майстерного володіння мистецтвом словесного образу. 
   Роман "Тінь сови" - це своєрідний скарб, у ньому описані і інший світ, інший побут, інша Україна. 
  Ця історія виринула з іншої епохи, коли мораль і порядність згадуються із скептичною посмішкою на обличчі. А вічна тема про добро і зло не живуть нарізно, вони мовби створені для того, щоб підкреслити значення одне одного.
   Письменник у своєму творі описав дві історії дружби і кохання і вміло поєднав їх з казкою. А ім'я цій казці - Щедрик. Це містичний мешканець пралісу, маленький чоловічок, якого вигадав собі герой роману,  Степан. Щедрик стежить за тим, щоб зло було покаране, а доброта і душевна щедрість перемогли. 
   Мою читацьку увагу в романі привернули дві історії: Катерини із Степаном та  Муталіба з Іриною, історії їх кохання. А справжнє, чисте, не заплямоване кохання завжди подібне трішки до казки, а, можливо, навіть схоже на легенду. Яка дає надію всім тим закоханим, кого воно ще не торкнулося своїм крилом.
   Міцна дружба Катерини і Степана переросла у щире і палке кохання, тільки б жити у мирі і злагоді. Але серцева хвороба Степана щоденно нагадує про себе і не дає спокою цій родині. Катерина наполягає на тому, щоб Степан негайно  поїхав до клініки, де працює їх  приятель, відомий хірург Муталіб. Вони покладають велику надію на нього і вірять, що той зможе допомогти і лікування буде успішним. І більше  ніщо не завадить їхньому щастю. 
   Як би важко не було Катерині лишати своїх дітей на свекрів, вона їде з хворим чоловіком до Києва. Щоб бути разом із ним і піклуватися про нього, як про малу дитину.
   Муталіб приязно зустрів дорогих йому гостей. Пам'ятаючи доброту і щедрість Степана, від душі хоче допомогти йому. Хоча у його сім'ї не так гладко і спокійно. Він дуже любить свою дружину Ірину і донечку, але обставини складаються так, що він змушений покинути їх. З теплотою в серці він завжди думає і пам'ятає про свою сім'ю і вірить в те, що вони з Іриною будуть разом. Якби комусь не хотілося цього. Тому що справжнього кохання нікому не роз'єднати.
    Читаючи роман "Тінь сови",  хочеться, щоб у цих сім'ях було довге і щасливе життя. Але, на жаль,  добре, чуйне, любляче Степанове серце не витримало і зупинилося.  Нічим навіть не зміг допомогти йому добрий чоловічок - Щедрик, якому він так довіряв.
     Я надіюсь, що він допоможе Муталібу та Ірині, певно так і буде. Просто треба в це вірити - вірити в казку кохання.
      Бажаю всім казкового кохання! 


     

неділя, 4 жовтня 2015 р.

Роздуми над книгою: К.Маккалоу "Ті, що співають у терні"

   Продовжує рубрику "Роздуми над книгою" учениця 10 класу Настя Кудацька. Розумна, допитлива дівчинка дуже любить читати книги і є гарною читачкою бібліотеки  вже багато років. Написала вона про свою улюблену книгу " Ті, що співають у терні "К.Маккалоу.
     -У житті юнок  настає такий момент, коли вони починають  цікавляться темою кохання. І перше знайомство з цим світлим почуттям  відбувається завдяки книгам. Моєю "Книгою Кохання" став роман  Колін  Маккалоу  "Ті,що співають в терні.
   Познайомилась  я з цією книгою не так вже і давно. Поштовхом на прочитання роману  стала моя мама.  Виявилось, що це її улюблена книга юності. Та,  на мою думку, ця книга зацікавить читача любого віку і статі.
    Роман сучасної американської письменниці, уродженки Австралії, Колін Маккалоу «Співаючі в терні» - це романтична історія про три покоління родини австралійських емігрантів, про людей, які шукають своє щастя.  Авторка оспівує почуття сильні і глибокі, любов до рідної землі.  Книга ця рясніє правдивими і барвистими деталями австралійського побуту, картинами природи.
    Події беруть початок у далекому 20-му році минулого століття і захоплюють п'ять десятків років. Юна дівчина на ім'я Мері Карсон, багата спадкоємиця величезного ранчо, безмовно закохана в молодого і симпатичного місцевого священика Ральфа де Брікассара, який незабаром стає духовним батьком для її сім'ї і підтримує їх у всіх життєвих негараздах протягом усього їхнього життя.
    З Нової Зеландії до своєї багатої тітоньки Мері переїжджає зі своєю сім'єю її маленька племінниця Меггі Клірі. Побачивши красеня священика дівчинка закохується в нього. Вона подорослішає, але любов до Ральфа так і буде жити в її серці. Також прив'язаність і турбота про маленьку Меггі переростає в шалене кохання до дорослої Меггі. Ральф Брікассар  розуміє, що це заборонене кохання, та справжнє кохання не знає ніяких заборон, але чи веде тернистий шлях до щастя?
   "Є така легенда - про птаха, що співає лише один раз за все своє життя, але зате прекрасніше за всіх на світі. Одного разу вона покидає своє гніздо і летить шукати кущ терну і не заспокоїться, поки не знайде. Серед колючих гілок заспівує вона пісню і кидається грудьми на найдовший, найгостріший шип. І, підносячись над невимовною мукою, так співає, вмираючи, що цій радісній  пісні позаздрили б жайворонок і соловей. Єдина, незрівнянна пісня, і дістається вона ціною життя. Але весь світ завмирає, прислухаючись, і сам бог посміхається в небесах. Бо все краще купується лише ціною великого страждання. Принаймні так каже легенда."