неділя, 30 червня 2013 р.

Вивчаємо історію рідного краю: Вівчицьк.


Вівчицьк.
 Перша згадка про село датується по церковних книгах 1868 року. Проте в книзі М.Теодоровича пишеться, що в «селі Волчицкь була часовня»  (каплиця на цвинтарі). В 1888 вона стала ветхою і загрожувала життю. В цьому році місцеві селяни склалися 200 руб. і з дерев, що виросли на кладовищі, побудували нову часовою (каплицю). Вона була набагато більшою і зовні мала вигляд невеликої церкви. 
    В спогадах старожилів села дві версії походження назви. В давнину це був край лісів, боліт, водилося багато різних звірів, найбільше було вовків – можливо ця назва пішла від слова «вовк». Сучасне село відбудоване в минулому столітті, а раніше це були хутори, і більшість з них розміщались в сторону Гончого Броду, в лісах  (Гудчій Бродь), де були ніколи не висихаючі броди.  Між Вівчицьком і Гончим Бродом нині добре видніється гориста місцевість. Тут  в минулому селяни утримували в своїх господарствах багато вівців. Можливо, що і така версія назви села вірогідна.
    На стіні каплиці є вибито «1892 рік, одинадцятий місяць». Можливо це дата закінчення будівництва, або освячення каплиці. Каплиця і нині стоїть на цвинтарі і служить жителям села за церкву. В 1992 році було проведено ремонт. Старожили пам’ятають, що в селі ще була церковна школа.
    Саме село в адміністративному відношенні відносилось до Голобської волості , нині Голобської селищної ради.
     В селі за часів панської Польщі жили поляки (була польська колонія) Лобачевські, Журавські, Мацієвські, Поручники, але мали небагато  землі, або вона була не родючою, тому всі вони були бідні. Добрі землі належили пані Мяновській, котра проживала в с. Голоби.
     Вівчицьк і Гончий Брід були однієї  сільської ради, і хутори переплелись так, що іноді не могли розпізнати, до якого села належить та чи інша садиба.
     З колишніх хуторів селяни переселились ближче до залізничної колії, утворивши одну головну вулицю. Зберігся хутір «Короткий», (дорога на Гончий Брід). Проте і нині залишились назви колишніх урочищ: Попелище, Гичка, Щурі, Гребля.
    В 30-ті роки, чи не вперше на Волині, у Вівчицьку організовується «Просвіта», яку очолив Наумчик Володимир. В клуні збиралась не тільки молодь, але й дорослі, вивчали Т.Г.Шевченка, ставили п’єси. Активістами були Поліщук Клим, Шевчук Марія, Шинкарук Марко.
     В роки першої світової війни жителів села евакуювали в східні області. Родичі  Порфирія Новосада пам’ятають, як їх бабуся, Уляна Прокопівна, перебувала в Миколаївській області і бачила царя Миколу. Він зустрічався з біженцями і дітям давав цукерки.
     В 1939 році, коли прийшла радянська влада, в селі організовується колгосп ім. Кірова , головою першого колективного господарства був Григорій Садовий.
      В роки Великої Вітчизняної війни жителі села першими відчули жах війни. В неділю, 22 червня, на село упав німецький літак. Через деякий час тут уже господарювали німці. Коли  16 березня Вівчицьк звільнила радянська армія, всі дорослі чоловіки пішли на фронт. Через село ішла лінія оборони, і всі, хто міг, копали траншеї. Відгриміла канонада війни, почалось мирне життя. В селі швидко створили колгосп, відкрили школу, медпункт, крамницю.

 

  Активними у відбудові повоєнного господарства були Пахолюк Артем, Пахолюк Василь, Наумчик Єгор, Новосад Порфирій, Поліщук Клим, Гарлінська Анастасія.
    З року в рік життя ставало кращим, підвищувались врожаї , збільшувалось поголів’я худоби. Колгосп з кожним роком зростав і міцнів. Високих показників добилися трудівники господарства в 1967 році. Було вироблено набагато більше державних замовлень. Самовіддану працю трудівників уряд високо оцінив. Багатьох нагородили орденами і медалями, звання Героя Соціалістичної Праці було присвоєно доярці вівчицької ферми А.Є.Гарлінській. В 1958 році її обрали депутатом Верховної Ради СРСР. Анастасія Євтихівна народилась і прожила все життя у рідному с. Вівчицьк. Це жінка прекрасної долі, людина безмежно щедрої душі. В 30-ті роки вона, комсомолка, брала активну участь у підпільній роботі. З 1939 по 1941 і в перші повоєнні роки в її хаті була розміщена сільська рада. Із перших днів створення колгоспу і до виходу на пенсію, вона – доярка.
    Шанують людей праці в селі. Продовжувала добру справу Анастасії Гарлінської  Лідія Василівна Буднік, Заслужений працівник сільського господарства. Ветеран війни Порфирій Трохимович Новосад все життя пропрацював з технікою, бригадир тракторної бригади, кавалер ратних і трудових орденів.

четвер, 13 червня 2013 р.

Вивчаємо історію рідного краю: Калиновник.

    Калиновник.
Людина пам'яттю живе-
Майбутнім і минулим...
(Л.Ржегак "Рідна хатино...")
     Довідка: Село Калиновник (в минулому - невеличкий хутірець), належить до Голобської селищної ради. На даний час там проживає сорок чотири людини.
     Якихось офіційних згадок про село Калиновник не має. А з переказів історія його виглядає так.
    Під час реформи 1861 року в Голобах кожен із 98 дворів одержали земельні наділи, які селяни повинні були викупити. Але, як і  до реформи, власниками кращих земель були багаті. Бідняки брали гірші, дешевші ділянки, здебільшого це були ліси, чагарники. А в ті часи дорога (шлях) з с. Бруховичі і до траси Ковель – Луцьк йшла  через невеликий хутірець Калиновник. Селяни біля шляху одержували землю і будували житло. Першими господарями тут були: Чумак Кирило, Матердей Павло, Присада Василь, Лук’янчук Матвій, Іванюк Петро, Кочубей Мусій, Кочубей Володимир.
    Під час Першої світової війни на цих землях стояв фронт, вона була порита траншеями,  поснована дротяними огорожами. В 1915 році жителів хутора Калиновник, як і навколишніх сіл, евакуювали в Дніпропетровську та Кіровоградську області, де вони перебували до підписання Брестського договору.
    Після повернення додому було дуже важко ,   багато хат згоріло , господарства занедбані. Люди почали будуватись біля дороги (шляху).  Калиновник був поділений надвоє, ті, що ближче до Брухович -  належали Бруховичівській церкві, діти ходили в школу. А ті, що ближче до Голоб – відповідно належали до Голоб. Навіть священики, коли ходили в Пасхальні дні, то один по своїх хатах, а інші – по других. Люди жили дружньо, ніколи не виникало ніяких непорозумінь. Один кінець вулиці святкував празник на Покрову, інший – на св.  Петра і Павла.
     Під час польського панування в Калиновнику поселилось декілька сімей поляків. Вони були бідними, жили з українцями мирно. Характерно для села  те, що тут ніколи не було панів, багатих (можливо, не було великих наділів, кругом непрохідні ліси, чагарники). Старожили пам’ятають, що були такі дуби, що діти брались за руки  по п’ятеро і не могли охопити . Багато було ліщини, була вона такою високою, стовбури такі товсті, що потрібно було лізти на дерево і трусити горіхи. Але головне – ці ліси були зарослі калиною, можливо (старожили стверджують), що саме від цього пішла назва с. Калиновник.
   Споконвіку в селі жили одноосібно, сплачуючи різного роду податки. Іноді вони були надто великі. Звичайно, селяни не мирилися. І уже в 30-ті роки піднімаються на боротьбу за визволення, спільно з голобчанами. Організаторами були Матердей Дмитро Павлович, Тетяна Кирилівна Чумак.  Уже в кінці 20-х років в Голобській школі утворилась комсомольська організація, якою і керували  Тетяна Чумак та Володимир Лук’янчук.
    В 1932 році Т.Чумак заарештували. Спочатку Тетяна перебувала в Ковельській тюрмі, пізніше перевели в Білостоцьку тюрму, де вона була закатована.
    В 20-30 роки солтисом в Калиновнику був Кочубей Федось.  Це вже було село і воно належало до Голобської гміни.
    Під час німецької окупації село майже згоріло (більше десяти  хат із сорока). Коли наближалась визвольна канонада, в селі стояв фронт. Жителі-біженці деякий час проживали в с. Жмудче. 16 березня село визволили від німецьких окупантів. В перші дні війни на фронт пішли Присада Василь, Кочебей Володимир, Гель Феодосій, Кочубей Аркадій, Матердей Володимир і ніхто з них додому не повернувся.
   В УПА перебували: Савіцький Олексій,  Пасочник Ілля, Банжа Іван, Банжа Марія, Ніколайчуки Віра та Ніна. Всі вони були засудженні , після звільнення проживають в Ковелі, Львові, Москві.
    В перші повоєнні роки в селі організувався колгосп – «1 травня».  Головою був Матердей Ананій Павлович, бухгалтером – Ольга Андріївна Павлишина (Пасюк). Контора  колгоспу розміщувалась в хаті М.Савіцького.
    В 1959 році проходило укрупнення колгоспів. Всі навколишні села увійшли до великого багатогалузевого господарства «Дружба». Матердей А.П. став працювати директором районного будинку культури, О.А.Павлішина – бухгалтером в колгоспі. Саме село  Калиновник стало бригадним селом. Тут побудували сільський клуб (який і нині є, хоч працює на громадських засадах), магазин. Все інше – в Голобах.
   Жителі с. Калиновник відвідують в селищі Свято-Георгіївський храм, святкують усі свята разом із голобчанами.
   В 2011 році в селі поставили (де і колись був) Хрест, на якому ікона Покровської Божої Матері. Освятили його на Покрову. Від того часу на день Покровської Божої Матері тут проводяться богослужіння.

    В 1991 році пройшла реорганізація сільського господарства. На базі колгоспу «Дружба» утворились три сільськогосподарських підприємства. Один із них знаходиться в селі Калиновник. На зборах пайовиків жителі одноголосно назвали його «Калина». Очолює господарство Омельчук Олександр Дмитрович.

 

середа, 5 червня 2013 р.


блестящие картинки на аву 
Юні друзі бібліотеки!
Візьміть участь у літніх читаннях
 "Канікули з книжкою - 2013"
Бібліотека пропонує своїм користувачам вирушити у
 " Велику літературну подорож",
 яка стартує на початку червня і буде тривати протягом всіх літніх канікул.
Протягом усього періоду ви зможете весело і корисно провести свій вільний час в бібліотеці  з цікавою книгою, з новинками періодичних видань, попрацювати на комп'ютерах.
Запрошуємо всіх до бібліотеки!

Захист дитинства у цілому світі - це місія честі, любові й добра.

Що таке дитинство? Бантики, резинки,
Книжки і фарби, м'ячики, машинки.
Це щастя і радість, що довкіл лунає...
     У перший літній день в Україні, як і у всьому світі, відзначають добре і радісне свято - День захисту дітей.  Розпочалось свято  біля будинку культури. Ведучі - директор районного будинку культури  Григорій Тарасовський та працівниця селищної ради Марія Троцюк привітали дітей  і оголосили програму заходу. 
    Були розваги і пісні звучали,
У гості казка до дітей прийшла.
А діти розважались, малювали...
Було багато світла і тепла. 
video

   Продовжились розваги в бібліотеці: конкурс на кращий малюнок на асфальті, вікторина,  загадки...
 І радості було для всіх багато,
І океан розваг дітей гойдав.
Сьогодні просто дивовижне свято
І важливіших не буває справ. 
То ж будьте сильні, мужні і здорові,
Веселі, життєрадісні, верткі!
А дні в житті хай будуть всі чудові,
А почуття всі щирі і палкі.
Ростіть хороші і летіть крилато,
Й ніколи не спиняйтеся в путі.

понеділок, 3 червня 2013 р.

Закоханий у рідний Лесин край.


      В бібліотеці було проведено літературну годину "Закоханий у рідний Лесин край",  присвячену творчості Степана Скоклюка - поета, письменника, Заслуженого  журналіста України, дослідника життя і творчості Лесі Українки і її матері Олени Пчілки і який в травні святкував день народження.
     Його ім'я добре знайоме шанувальникам творчості Степана Антоновича. Все своє життя він присвятив журналістиці. І досі працює в районній газеті "Вісті Ковельщини". Читачі знають його як блискучого публіциста, котрий активно відстоює українську національну ідею, часто порушує теми патріотизму, захисту рідної мови і культури. Він - автор ряду публікацій про життя сьогоднішнього села, його проблеми і тривоги.
    У 1990 році вийшла перша поетична збірка Степана Скоклюка "Дзвони". Поезія, яка увійшла до збірки - це душевний храм поета, це сповідь душі і серця, біль і сум, покаяння і прохання, безмежна любов до ближнього і до всього, що створив Господь.
     Через два роки побачила світ друга поетична збірка "Липневий грім". Поезії збірки відзеркалюють глибинне відчуття світу, передають радість і трагізм життя. У розмайних барвах поетичного слова відбиті ніжні почуття любові, лунає мелодія залюбленості у чарівний Лесин край - рідну Волинь.

     Перший прозовий твір Степана Антоновича - повість "Нечімле"- виходить у 1996 році. Автор першим у нашій літературі художньо відтворив мандрівку Косачів до таємничого і загадкового урочища і озера Нечімного. Ці дні так запам'яталися Лесі, так схвилювали її, що вона написала свою геніальну "Лісову пісню".

     Друга прозова книга Степана Скоклюка роман-есе "Олена Пчілка". також важлива у його творчому доробку. Вперше письменник художньо написав про життя і творчість цієї унікальної жінки, матері Лесі Українки. Автор розповідає про дитинство, юність, літературну та видавничу діяльність Олени Пчілки, жінки, яка відстоювала національну ідею, боролася проти тих, хто нищив українську мову, культуру.

     Переглянули присутні книжкову виставку "Степан Скоклюк - поет, письменник, Заслужений журналіст України"