понеділок, 8 липня 2013 р.

Гойдається віття зелене у човнику теплого літа...


     Яка прекрасна пора року - літо, літні канікули:
Свіжістю пахнуть отави, 
Медом пашить конюшина, 
Шепчуть замріяно трави,
Щебетом повниться днина.
     Але і влітку діти не забувають про бібліотеку - знайомляться із новинками літератури, читають нові випуски журналів та газет. А сьогодні відбулось чергове засідання фітобару "Рум'яночок" (див.Фітобар "Рум'яночок" у бібліотеці.),
 присвячене чудовій  і дуже поширеній лікарській рослині - липовому цвіту.
     Біля бібліотеки росте кілька великих розлогих лип і діти самі назбирали запашного цвіту.
    Наші пращури вважали липу священним деревом і ототожнювали з богинею любові та краси Ладою. Жодне свято не обходилося без обрядових сцен біля лип. Під липами водили хороводи, які неодмінно присвячувалися липовому цвіту, липовому аромату і липовому меду.
    Липа - важлива лікарська рослина. Суцвіття здавна використовувались медициною при простудах та інших хворобах як потогінний, гарячкознижуючий та сечогінний засіб.  Збирати суцвіття потрібно під час масового цвітіння. коли спаде роса.
    Про липу та її цілющі властивості розповіла дітям бібліотекар, показала книги, які є в бібліотеці про це чудове дерево.
 
   Багато цікавого про липу та її цвіт знайшли в інтернеті.

вівторок, 2 липня 2013 р.

Моє село.


    В попередній публікації ми писали про с.Вівчицьк. Уродженець села Шинкарук Андрій Володимирович (на жаль, нині покійний) написав поему про своє рідне село, в якому описав мальовничу природу свого краю, описав своє дитинство, юність. З якою любов'ю і гордістю пише він про свою першу вчительку, про відомих людей села...
Моє село.
Не знаю, чи зумію я  теє слово підібрати,
Щоби любов свою синівську тобі, мій краю, передати.
Не за горами, не за морями моє розкинулось село.
В обіймах сосен і тополі воно лежить, як на долоні.
А там, направо, чуть пройди, стоять, як велетні, дуби.
Могутні віття розпустили і поглядають на ялини,
На берізки молоді, що ген-ген у далині.
А вже ліворуч від села, з часів прадавніх, мов у казці,
Стояли тихі болота.
Тут все росло, усе жило, усе вмирало,  і знову й знову оживало.
Здавалось, верби кучеряві з цих місць ніколи не зникали.
Разом із тонкою лозою вони стояли над водою
Та й усміхалися траві, що проростала аж на дні.
Я пам’ятаю, як з лози робили плетені тини,
А батько кошики сплітав,  коли корівки випасав.
А вже вусаті парубки вербові котики ламали
І їх дівчатам дарували.
Були ті котики пухнасті, блискучо-білі, мов курчата.
Любов і ласка тут була,  і знак того, що йде весна.
На цій землі росли калинові гаї.
Там соловейки гнізда звили, і не годинами, а днями
Так заливалися піснями.
А коли приморозки брали, калини грона ми зривали
Й пили калинові чаї.
Соком спілої калини дівчата личка свої мили,
Щоб рум’янилося воно.
Цвітом коси прикрашали.
Під кущем калини діток маленьких колихали.
Росла й малина.
Пам’ятаю, мені мама  літечком казала:
«Піди, сину, по малину, нарви відеречко.
У закромі є мука, то ж спечемо пиріжка»
На колінцях я стояв і, червоні, мов коралі,
Ягідки зривав.
Як зараз чую - дзвенять коси, лягають трави у покоси.
Там батько сіно вже везе, таке пахуче, молоде.
Пам’ятаю, як з води я тяг із мамою завжди
Важкі сувої полотна.
Вона їх виткала сама, у своїй хаті, на невеличкому верстаті.
І щоб білилося на сонці, і добре сохло,
Ми на зеленій, на траві, його так гарно вистеляли.
Мені матуся з полотна торбинку білую пошила.
Тоді до школи я ходив і всі книжки у ній носив.
Моє село! Скажіть мені: чому завжди
Так хочеться додому,  до того рідного гнізда?
Чому журба нас огортає, коли так довго ми не бачим
Отого рідного села?
Бо це наш батьківський куточок, тут ми родились, тут росли.
Тут вперше босими ногами на землю орану ставали.
Тут їли хліб, який матуся пекла нам теплими руками.
Тут мама пісню нам співала, коли в колисці колисала.
Сюди із вирію птахи на повне літо прилітали.
Бо неба, такого неба голубого, такого сонечка ясного,
Таких людей, привітних, щирих, мабуть у світі більш нема.
Тут із чистої криниці ми напивалися водиці.
Стрічали ранки росяні.
Раділи стиглим колосочкам, бо буде хлібчик на столі.
І він приходив. Бо люди сіяли, орали.
А ті жита, що за селом,  у зріст людини аж стояли.
Мій брат, Євген, ой наорався. Десятки літ був за кермом.
Чи день, чи ніч,  чи спека в полі, чи гроза,
А він оре, коня залізного веде.
Чому тепер ми не оремо?
Чому останніми роками  все заростає бур’янами?
Кого спитати? А в нас були Герої Праці!
Анастасіє, гордість наша! Окрасо нашого села!
Скажіть, а скільки літрів молока Ви надоїли за життя?
Шановна, знаєм. Якби могли Ви говорити,
Якби на грудях не земля, то Ви б сказали:
«Пів-Європи я напоїла б молочком. Здавалось, втоми я не знала.
Ще люди спали, я раділа,  що вже корівок подоїла.
І так роками. Я що змогла, усе зробила,
І слід по собі залишила. Тепер ось тут, відпочиваю.
Пташки до мене прилітають, про щось співають.
Отож, бувайте, мене, всіх нас не забувайте.»
А як гарно веселились хлопці і дівчата!
По хатах були вечірки. Тут і пряли, і співали.
А в неділю аж до ранку в клубі танцювали.
А як Григорій Садовий візьме скрипку в руки,
Та як заграють краков’як,  потім польку, ще й гопак.
Струни шаленіють. Струни тихнуть і дзвенять.
А смичок все натискає. І говорить скрипка, грає.
Парубки витирають вже чуби,
А дівчата кругом хлопців так літають, як птахи.
І не стало скрипаля.
В останню путь село його із сумом провело.
А тепер до неба синь, уже йому колише вітер
Струни павутинь.
О, маестро! А як Ви сцену шанували!
І як майстерно Ви зіграли найкращі ролі у виставі
 «Назар Стодоля»! «Сватання на Гончарівці»
 та «Мартин Боруля».
А Наталка, ще й Полтавка, ой любила Петруся.
Бо у того Петруся личко біле, чорний вус.
А Соня! Як грала Соня Шинкарук!
Той голос, такий могутній, чарівний,
Так легко душу полонив.
А вже вона, немов весна, у ці години молоділа.
Хотілось жити, усіх до себе прихилити.
Тут чулась гордість за талант,
Який зростила  багата матінка-земля
Мойого рідного села.
А якою гомінкою була школа у селі.
Тільки ранок –  вся малеча у дворі.
У світ науки і добра людина мудра їх вела.
За них раділа,  і хворіла, не раз прощала, наче мати.
Бо хто ще може до кінця любов і серце їм віддати?!
Галино Артемівно!
Дивлюсь на Вас: ті ж добрі очі,
Усміхнена, як та весна.
Лише, даруйте,  посріблила  голівку Вашу сивина.
Так хочу, щоб зозулі ще Вам доповнила літа.
А для дітей Ви не змінились, така ж вродлива, молода.
Моє село! А скільки ти пережило!
Машина сталінських часів давила справжніх хазяїв.
Отих, що сіяли, орали, куркулями називали.
Везли в Сибір, на Соловки.
А у війну? Батьки на фронті.
Бомбили Ковель. І ми не спали. Там все палало.
А мама До Бога руки піднімала,
Просила, щоб зупинив оці бої, щоб ми лишилися живі.
В окопах часто ночували, лише під ранок йшли до хати.
А в ній ні хліба, ні тепла. І ми, голодні, засинали.
Десь за Омельком стояли наші літаки.
Нас із хати вигнали. І ми пішли. Куди?
В селі далекому нас добрі люди прийняли.
У клуні спали. Тут і корівку прив’язали.
А на село летіли бомби.
Я бачив, як хати горіли, як люди в муках помирали.
А ми в матусі все питали: «Коли наш татко вже прийде?»
І він прийшов, як і брати, усі поранені, побиті.
Ходити дядько лиш не міг, його везли зовсім без ніг.
А скільки вас не повернулось на рідну землю, до сім’ї.
Ви запитайте у родини. Їх очі досі ще сумні.
Пізніше ярмо колгоспне ще знайшли
І всіх туди позапихали.
В людей і землю, і вози,
Останні коні і плуги – усе забрали.
Себе не раз, не раз питаю: «Народе мій»
Як ти зумів усе стерпіти? Хто в тебе силу ту заклав,
Що ти і вижив, і живеш?»
Сьогодні знаєм. Нас Бог тоді благословив,
Бо ми його завжди любили. В молитвах славили ім’я.
І доля нас уберегла.
Іду селом. Воно і далі стоїть у зелені садів.
Назустріч люди. Та їх не знаю.
І тут так хочеться гукнути: «Друзі, де ви?
Куди вас доля завела? А пригадайте, як ми грали
В того маленького м’яча? А як купались у ставку?
І як до школи ми ходили й ліпили бабу снігову?
Всього було. Десь двадцять літ
Я не ступав на свій поріг.
Він вже не мій. Ні хати, ні двора –
Мого нічого там нема. Я там чужий.
Та я ступив. Здавалось, вікна, наче очі,
Мене впізнали, і питали: «Де ти бродиш?
Як ти зміг лишити хату цю стареньку,
Оцю земельку, отой садок, що так цвіте,
Коли весна сюди іде?»
Що сказати? Зайшов до хати, усе знайоме, як було.
Вже ніби хати не лишав.
І тут не стримавсь.
Пішла сльоза, за нею друга.
Так, тут лишилися літа.
Тут дід і бабця прожили. І мама й тато тут жили,
 І звідси в вічність відійшли. Ні, не соромно сплакнути.
Заплаче той,  хто чимось жив,
Когось любив, хто згадку добру залишив.
Коли іду, то не мину охайний цвинтар за селом.
Тут вічним сном сплять наші сестри і брати,
Матусі наші, і батьки.
Усім вклонюсь, і помолюсь.
І вже сльози не зупиню, коли до тата й мами йду.
Могилки їхні обніму, про їхню доню розкажу,
Що теж до Бога вже пішла.
Це правда, мамо, вона недавно тут була.
Могилки ваші прибирала.
А квіти, що садила, сльозами щиро поливала.
А поруч бабця і дідусь, оті великі трударі,
Яким земля і наш Всевишній були святими у житті.
Тут братик мій. Не встиг і сонця полюбити,
На землю ніжкою ступити, як Бог до себе запросив.
Його, маленького хлопчину, мабуть, він дуже полюбив?
Так, нічого вічного нема.
Коли нам добре, коли в нас радість на душі,
Тоді ми ділимось усі.
А вже вмираєм лиш одні, в самотині.
Як в тих лелек.
Ото літали над полями,  діток маленьких годували.
А там у вирій полетіли.
А вже назад, чи всі повернуться назад?
Мабуть, що ні.
Так хочу, щоб моє село на цій землі завжди жило.
Щоб люди сіяли, орали, і хліб, й до хліба завжди мали.
Миру й злагоди в Ваших сім’ях, достатку і багато сонячних днів.
Хай життя дарує Вам щасливу долю,
А Бог береже Вас і наставляє  на добрії діла!

Андрій Володимирович Шинкарук
Січень, 2004 рік.

красивые блестяшки бесплатно