понеділок, 16 грудня 2019 р.
Вихідний в бібліотеці с.Бруховичі.
Учні 6 класу провели свій
вихідний в бібліотеці. Тут відбувся майстер - клас по виготовленню
новорічних ялинок. Крім того, діти згадували прислів'я і приказки про
зиму, відгадували загадки, ділилися своїми новорічними пригодами. Ну і
звичайно пригощалися гарячим чаєм.
Бібліотекар с.Бруховичі Віра Йоц для зручності своїх молодших читачів
відносить їм книги до школи.Так, нещодавно для учнів 3 класу була
підібрана і запропонована література для позакласного читання
—літературні казки.Також бібліотекар ознайомила дітей з новими
випусками журналів "Смайлик", "Непосида" і "Зайчик".
У
наших людей давно склалася традиція надавати безкорисливу допомогу
хворим, інвалідам, одиноким або просто старим друзям і сусідам.
Такі вчинки є і в наш час, а людей, які безкорисливо допомагають іншим називають звичним вже для нас словом "волонтери". А по нашому - доброчинці. Передусім це щирі душею, активні, добрі люди.
Такій професії не вчаться.
Вона прийшла до нас сама,
Бо волонтер приносить щастя
Бажає радості й добра.
Робота волонтерів багатограна : допомога по господарству, догляд за хворими, просто відвідування. Бо завжди :
Людині потрібна доброта,
Як птиці - небо, колосу - вода,
Як цвіт рясний садам,
Так і людині потрібна доброта.
Та й "волонтерству" навчило нас саме життя. Погляньте навколо! Нас оточують ті, кому потрібна допомога. І нехай тим, хто несе безкорисливу допомогу підкаже серце, як змінити ставлення до людей, які залишились наодинці із своїми проблемами. Є люди, які все життя любили читати книги, газети, журнали, часто ходили до бібліотеки. Але пройшли роки, вони постаріли, і вже не взмозі прийти по улюблену книгу, або уже навіть прочитати не бачать, а так хотілося б... Тому і з'явилася нова форма взаємодопомоги ветеранам, пенсіонерам, інвалідам : носити книги, періодику додому тим, хто цього потребує. Бо ж іще М.Гоголь писав : "Нема більшого подвигу, ніж протягти руку нужденній людині".
Відгукнулись і ветерани, і молодь. Налагодилась в бібліотеці робота двома напрямками : "ветеран - ветерану", "молодь - ветеранам".
За віком різні і за станом,
Та спільна риса нас єдна.
Людей, що роблять добру справу,
Бо волонтерська це мета.
Одним із найактивніших волонтерів в бібліотеці є наша дуже гарна читачка, вчитель - пенсіонер Валентина Іванівна Остапчук. І сьогодні, в Міжнародний день волонтера, на занятті Університету III віку ми вручили Подяку та символічний подарунок нашому кращому волонтеру.Щиро дякуємо за доброту, за людяність , за не байдужість!
Такі вчинки є і в наш час, а людей, які безкорисливо допомагають іншим називають звичним вже для нас словом "волонтери". А по нашому - доброчинці. Передусім це щирі душею, активні, добрі люди.
Такій професії не вчаться.
Вона прийшла до нас сама,
Бо волонтер приносить щастя
Бажає радості й добра.
Робота волонтерів багатограна : допомога по господарству, догляд за хворими, просто відвідування. Бо завжди :
Людині потрібна доброта,
Як птиці - небо, колосу - вода,
Як цвіт рясний садам,
Так і людині потрібна доброта.
Та й "волонтерству" навчило нас саме життя. Погляньте навколо! Нас оточують ті, кому потрібна допомога. І нехай тим, хто несе безкорисливу допомогу підкаже серце, як змінити ставлення до людей, які залишились наодинці із своїми проблемами. Є люди, які все життя любили читати книги, газети, журнали, часто ходили до бібліотеки. Але пройшли роки, вони постаріли, і вже не взмозі прийти по улюблену книгу, або уже навіть прочитати не бачать, а так хотілося б... Тому і з'явилася нова форма взаємодопомоги ветеранам, пенсіонерам, інвалідам : носити книги, періодику додому тим, хто цього потребує. Бо ж іще М.Гоголь писав : "Нема більшого подвигу, ніж протягти руку нужденній людині".
Відгукнулись і ветерани, і молодь. Налагодилась в бібліотеці робота двома напрямками : "ветеран - ветерану", "молодь - ветеранам".
За віком різні і за станом,
Та спільна риса нас єдна.
Людей, що роблять добру справу,
Бо волонтерська це мета.
Одним із найактивніших волонтерів в бібліотеці є наша дуже гарна читачка, вчитель - пенсіонер Валентина Іванівна Остапчук. І сьогодні, в Міжнародний день волонтера, на занятті Університету III віку ми вручили Подяку та символічний подарунок нашому кращому волонтеру.Щиро дякуємо за доброту, за людяність , за не байдужість!
пʼятницю, 22 листопада 2019 р.
Дороги всі ведуть до Риму,
Колись казали мудреці.
До нас ведуть шляхи незримі
Завжди із книгою в руці.
Тут джерело і знань, і сили,
І дна морського глибини,
Часописи Петра Могили,
Вірші Шевченка і Франка.
Всіх читачів вітаєм радо,
Коли до нас би не прийшли,
І консультації й наради
Готові дати ми завжди.
(І. Сердюк)
Колись казали мудреці.
До нас ведуть шляхи незримі
Завжди із книгою в руці.
Тут джерело і знань, і сили,
І дна морського глибини,
Часописи Петра Могили,
Вірші Шевченка і Франка.
Всіх читачів вітаєм радо,
Коли до нас би не прийшли,
І консультації й наради
Готові дати ми завжди.
(І. Сердюк)
Роздуми над книгою: "Листи Лесі Українки 1903 - 1913"
Лідія Гарлінська.
Та, якій судилося безсмертя.
Хто обрав професію учителя, то про своїх чужих дітей буде пам’ятати, бо пов'язаний з їх долею та життям назавжди. Радітиме їх успіхам, страждатиме через їх невдачі і розділятиме їх горе.
У пам'яті мої уроки літератури. Це такий предмет, який не залишає байдужим нікого. Бачила на обличчях усмішки, бачила і сльози навіть в очах хлопців. Зараз мені дуже прикро, що кільком учням за диктант поставила «4» лише за те, що написали священик з одним «н», а тепер так і треба.
Радію успіхам і зростанню своєї учениці Валентини Савчук – Прокіп, яка переросла свою учительку, але якій вдалося закохати Валю в літературу, в рідне слово. Особливо полонила її Леся Українка, життєвий шлях якої виявився тяжким і коротким. Від найдавніших часів педагоги шукають такого слова, що запалювало б дитячі душі, збагачувало б дитячий розум , виховувало б високу свідомість і одне з найвищих людських почуттів – почуття любові до рідного краю. І саме це – почуття любові до рідного краю і Волині зокрема у нашої землячки Лесі Українки надзвичайно сильне. Як і вона сама. Іван Ярошик торкається зовнішності поетеси: постать руса, до болю вродлива із світло – русими , догори зачесаними косами. Любила всяку роботу: на городі, в кухні, шила, вишивала. Любила співати, танцювати. І раптом:
Ні долі , ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна.
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянуть ще раз на рідну країну.
Там жити чи вмерти, мені все одно…
Читаю ці рядки і мені постає доля невмирущого Тараса Шевченка, який писав: «Мені однаково чи буду я жить на Вкраїні …»
Тяжка хвороба нівечила її тіло, але не зламала її духу. Праця поетеси, це заклики, які актуальні і сьогодні: потрібна праця на рідній землі – «щоб сонце не зійшло в твоїм лінивстві». Будучи тяжко хворою, Леся творила, писала безліч листів, у ній жила, буяла сила, дужча за силу смерті. І навіть за кілька годин до смерті вона диктує матері свій новий твір. Як можна не захопитися такою постаттю? І щоб розширити наші знання про дочку Прометея Валентина Анатоліївна за покликом серця виконала величезну роботу: опрацювала листи Лесі Українки, які склали третю книгу на 733 сторінки , з довжиною листка на 23, 5 см , з примітками, поясненнями. Вражає зміст листів. Ось деякі з них:
«Будь гарячий або холодний, але не теплий»
«Я ніколи не витримую до кінця фальшивого або принижуючого мене становища, і коли не можу просто встати і піти, то вириваюся, рвучи своє серце і певне й чуже ранячи…», признається Івану Франку про свою «Одержиму»: «я її в таку ніч писала, після якої певне буду довго жити, коли вже тоді жива осталась».
«Сергій Мержинський відноситься до мене так, наче я із тонкого скла , що можу впасти і розбитись».
«Лежу в гіпсових оковах і пишу. Гіпс кришиться, спать хочеться, а не можу заснуть. Часом так розкисаю , що і ложками не збереш».
«Мені страх як хотілось би вилізти на гору… сиди і не рипайся. Нема чого пищать.»
«Сльози річ дорога, дорожча від бісеру. Такої дорогої речі варті тільки дорогі люди і дорогі справи»
«Лікар радить працювати не більше чотирьох годин. І вродиться ж такий чортовий організм! Тобто тільки чотири години на день маю жити. Я буду боротись!»
З болем в душі читаю, що у Лесі виявили катар шлунка і вона зовсім не мала апетиту, нудило, всяка страва здавалася без смаку. Леся відчувала і писала: «Може настать рік повного мовчання…Тай взагалі хто ж його знає, як мені ще сила послужить. От горю собі потрошку, але безперестанку , мушу колись і догоріти, - ніяка свічка не вічна.»
«Ходити я зовсім не можу безкарно. Більше двох листів у день не можу написати. Ех, інвалід таки з мене».
Листи до друзів та рідних переповнені теплом, увагою, ласкою: «любі мої батьки, мамочко, люба мамочко, любий брате, лілея моя лілейная (до сестри), дорогий товаришу і т. д.
Ця велична жінка у стражданні непоправних втрат , у постійних нестатках, в невідворотному загостренні хвороби, під негласним наглядом поліції, творить шедеври. «Пишу – значить існую», -пише поетеса. Її листи – це теж шедеври, які освітлюють неповторність і невмирущість нашої видатної землячки. Хотілося, щоб і про упорядника листів було написано хоч кілька речень. А я бажаю нових успіхів і здійснення задуманого.
Лідія Гарлінська.
Та, якій судилося безсмертя.
Хто обрав професію учителя, то про своїх чужих дітей буде пам’ятати, бо пов'язаний з їх долею та життям назавжди. Радітиме їх успіхам, страждатиме через їх невдачі і розділятиме їх горе.
У пам'яті мої уроки літератури. Це такий предмет, який не залишає байдужим нікого. Бачила на обличчях усмішки, бачила і сльози навіть в очах хлопців. Зараз мені дуже прикро, що кільком учням за диктант поставила «4» лише за те, що написали священик з одним «н», а тепер так і треба.
Радію успіхам і зростанню своєї учениці Валентини Савчук – Прокіп, яка переросла свою учительку, але якій вдалося закохати Валю в літературу, в рідне слово. Особливо полонила її Леся Українка, життєвий шлях якої виявився тяжким і коротким. Від найдавніших часів педагоги шукають такого слова, що запалювало б дитячі душі, збагачувало б дитячий розум , виховувало б високу свідомість і одне з найвищих людських почуттів – почуття любові до рідного краю. І саме це – почуття любові до рідного краю і Волині зокрема у нашої землячки Лесі Українки надзвичайно сильне. Як і вона сама. Іван Ярошик торкається зовнішності поетеси: постать руса, до болю вродлива із світло – русими , догори зачесаними косами. Любила всяку роботу: на городі, в кухні, шила, вишивала. Любила співати, танцювати. І раптом:
Ні долі , ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна.
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянуть ще раз на рідну країну.
Там жити чи вмерти, мені все одно…
Читаю ці рядки і мені постає доля невмирущого Тараса Шевченка, який писав: «Мені однаково чи буду я жить на Вкраїні …»
Тяжка хвороба нівечила її тіло, але не зламала її духу. Праця поетеси, це заклики, які актуальні і сьогодні: потрібна праця на рідній землі – «щоб сонце не зійшло в твоїм лінивстві». Будучи тяжко хворою, Леся творила, писала безліч листів, у ній жила, буяла сила, дужча за силу смерті. І навіть за кілька годин до смерті вона диктує матері свій новий твір. Як можна не захопитися такою постаттю? І щоб розширити наші знання про дочку Прометея Валентина Анатоліївна за покликом серця виконала величезну роботу: опрацювала листи Лесі Українки, які склали третю книгу на 733 сторінки , з довжиною листка на 23, 5 см , з примітками, поясненнями. Вражає зміст листів. Ось деякі з них:
«Будь гарячий або холодний, але не теплий»
«Я ніколи не витримую до кінця фальшивого або принижуючого мене становища, і коли не можу просто встати і піти, то вириваюся, рвучи своє серце і певне й чуже ранячи…», признається Івану Франку про свою «Одержиму»: «я її в таку ніч писала, після якої певне буду довго жити, коли вже тоді жива осталась».
«Сергій Мержинський відноситься до мене так, наче я із тонкого скла , що можу впасти і розбитись».
«Лежу в гіпсових оковах і пишу. Гіпс кришиться, спать хочеться, а не можу заснуть. Часом так розкисаю , що і ложками не збереш».
«Мені страх як хотілось би вилізти на гору… сиди і не рипайся. Нема чого пищать.»
«Сльози річ дорога, дорожча від бісеру. Такої дорогої речі варті тільки дорогі люди і дорогі справи»
«Лікар радить працювати не більше чотирьох годин. І вродиться ж такий чортовий організм! Тобто тільки чотири години на день маю жити. Я буду боротись!»
З болем в душі читаю, що у Лесі виявили катар шлунка і вона зовсім не мала апетиту, нудило, всяка страва здавалася без смаку. Леся відчувала і писала: «Може настать рік повного мовчання…Тай взагалі хто ж його знає, як мені ще сила послужить. От горю собі потрошку, але безперестанку , мушу колись і догоріти, - ніяка свічка не вічна.»
«Ходити я зовсім не можу безкарно. Більше двох листів у день не можу написати. Ех, інвалід таки з мене».
Листи до друзів та рідних переповнені теплом, увагою, ласкою: «любі мої батьки, мамочко, люба мамочко, любий брате, лілея моя лілейная (до сестри), дорогий товаришу і т. д.
Ця велична жінка у стражданні непоправних втрат , у постійних нестатках, в невідворотному загостренні хвороби, під негласним наглядом поліції, творить шедеври. «Пишу – значить існую», -пише поетеса. Її листи – це теж шедеври, які освітлюють неповторність і невмирущість нашої видатної землячки. Хотілося, щоб і про упорядника листів було написано хоч кілька речень. А я бажаю нових успіхів і здійснення задуманого.
Чергове засідання клубу "Спілкування для душі" на тему «Веселий пересмішник – щира душа України» (130 років від дня народження Остапа Вишні) відбулося в Голобській публічній бібліотеці. Проходив захід в чудовому оновленому та відремонтованому залі клубу ветеранів війни і праці.
Підписатися на:
Дописи (Atom)