неділя, 29 листопада 2015 р.

Година скорботи "Очима болю - відлунням у серці"

 І от приходить тридцять третій рік, 
Його проклятим називають люди...
   В бібліотеці вшанували пам'ять жертв Голодомору 1932- 1933, 1947 років. На годину скорботи "Очима болю - відлунням у серці" зібралися читачі бібліотеки, жителі селища,  селищний голова та священники - о. Ніфонт та о. Андрій.
     Кожен із нас переосмислює нашу історію, трагічні її сторінки, які примушують стискатися людські серця. Одна із найстрашніших таких сторінок - Голодомор, який призвів до небачених безневинних жертв. З голоду пухли і  вмирали діти, чоловіки й жінки працездатного віку, вмирали цілими родинами. Малеча бродила і повзала у пошуках чогось їстівного. У людей розпухали обличчя, ноги, животи. Померлих, а часто й живих, звозили, скидали у ями і закопували. Прагнучи врятувати від голодної смерті хоча б дітей, селяни везли їх у міста і залишали в установах, лікарнях, на вокзалах та вулицях. Були такі, що збожеволівши від голоду, різали та варили трупи, вбивали власних дітей та варили їх.
    Бібліотекарі розповіли присутнім про ті трагічні страшні часи.
 Виступив селищний голова Сергій Володимирович Гарбарук.
  Своїми спогадами про Голодомор поділилася Галина Іванівна Халепа (вона народилася і виросла в східних областях України), прочитала написаного власноруч вірша про ті страшні події.
  Директор районного будинку культури Григорій Васильович Тарасовський продемонстрував документальний фільм про голод 1932 - 1933 рр.
  Із словами бібліотекаря: "Про кожну усмішку, що згасла передчасно, ми пам'ятаємо" були запалені свічки і хвилиною мовчання пом'янули присутні великомучеників історії. Отець Ніфонт та отець Андрій висловили свою думку про далекі трагічні роки.
 Бібліотекарі оформили книжкову виставку "Великий голод - вічний біль"

пʼятниця, 27 листопада 2015 р.

       28 листопада, о 15-й годині, в читальному залі Голобської селищної бібліотеки відбудеться година скорботи "Очима болю - відлунням у серці". Запрошуємо до бібліотеки наших читачів, жителів селища, щоб разом запалити свічку пам'яті.

Роздуми над книгою: Валерій Макеєв "Сто днів полону, або позивний "911"

   Рубрику "Роздуми над книгою" продовжує Ліда Володимирівна Гарлінська . Вона написала про книгу-сповідь волонтера, який пройшов воєнний Схід України й опинився за гратами у підвалі, де не діють жодні закони і правила.
Макеєв Валерій 
100 днів полону, або позивний "911".-Черкаси:Видавець Олександр Третяков, 2015.-128 с.
    - Ця невеличка книжечка - згусток болю, тривоги за майбутнє покоління, але не розпачу. Якісь дивні спіралі історії. Через сімдесят два роки курсько-воронезські хлопці дідів-прадідів, яких боронив його дід, взяли в полон уже його. Хіба не парадокс? 
  Ця сповідь - це пам'ять. Вона спонукає міркувати про те, що відбувається в країні. Примушує шукати відповіді на складні питання, які стискають Україну. Камера в Ровеньках... При вході поклали під ноги український прапор. Хто переступить - болючий удар у спину прикладом. Але він жодного разу не наступив на свою святиню. Боляче було дивитись, як ворожі священники благословляли цих виродків на війну. Боляче було чути, як один із охоронців розповідав, що племінник їде із Черкащини на Схід добровольцем в українську армію. А дядечко рідний йому відповів, що пристрелить, якщо побачить у своєму прицілі. І рука не здригнеться, бо "я - вдома, а ви окупанти".
     Дуже вдало підібрані епіграфи до кожного розділу. Як ось: "Не смерть, а життя є випробуванням мужності". Неймовірно важко пережити допити, про які автор не може, а про деякі не хоче розповідати. Віра. Надія. Любов. А ще молитва. Ось ті сили, які рятують наших мужніх захисників, бо для них висушити одну сльозу - більше доблесті, ніж пролити ціле море крові. 
   Поранені, покалічені, але живі. Тому стараються приносити радість в дім інших. Приносити радість звільнення сина, чоловіка, брата, батька... Заради цього варто жити. І мова твору чітка, лаконічна.

 

Світ поезії талановитих сестер.

  " Поезія – це найвеличніша форма, 
в яку може втілитися людська думка"
Альфонс де Ламартін, французький поет, історик і політичний діяч.
  Гостями нашої бібліотеки були майстри поетичного слова з Ковельщини  Галина Онуфрійчук та Олена Прадійчук.
       Народилась Галина Онуфрійчук  в синьоокому куточку нашої Волині – Любомльському районі у с. Крушинці.  Перші її поезії побачили світ в 2001 р. у громадсько-політичній газеті "Вісті  Ковельщини", де вона постійно друкується й сьогодні.
   Галина  Оліферчук – автор ліричних і патріотичних віршів, поезій для дітей, розповідей про своїх земляків, історій із життя людей.  Перша збірка під заголовком "Душі моєї золота криниця" вийшла друком в 2001 році. У неї ввійшли й написані власноруч пісні.  Друга книга – на християнську тематику для дітей "Народження Ісуса". Третя – "Абетка" для дітей з віршами і загадками. Четверта збірка "Ниточка пам'яті" (2013 р.)  на різноманітну тематику. Друкувалася також в загальноукраїнській газеті "Сільські вісті", в обласній "Вісник" (м. Луцьк), журналі "Люди і долі" (м.Луцьк)
   Галина Омелянівна пише про все, що відбувається в країні . Дуже багато вірщів про Україну, про рідний край:
- Народе мій, я вірю в те,
Що Україна розцвіте
Й свої розправить крила... 
 А як гарно написала вона про мову:
Наша мова - наче квітка при долині...
Дуже багато написано про найріднішу в світі людину, про маму:
Матір'ю бути - це щастя від Бога.
Труд цей нелегкий - в турботах дорога:
Рано вставати і пізно лягати,
Раду всім дати встигає лиш мати.
 Ніжно і лірично описана в Галини Оліферчук природа рідного краю:
...Дзвіночок ніжно-голубий
Росинками вмивається,
А сонний джмелик на траві
Від лоскоту здригається.
Перед люстерком росяним
Метелик зодягається,
І зайчик сонячний стриба-
В конвалії купається...
  Дуже сподобались присутнім байки та усмішки,  які увійшли в збірку "Ниточка пам'яті"
 Вірші та загадки для дітей дошкільного віку надруковані у "Абетці", цікавій, гарно та яскраво оформленій книжечці.

                                                                               
      Олена Прадійчук народилася 17 липня 1963 року в селищі Азовське Джанкойського району Кримської області. Згодом батьки переїхали на Волинь, звідки були родом. Саме в краю голубих озер пройшло її босоноге дитинство, минула квітуча юність, тут і надалі зустрічає вона кожний новий день. В 1980 року, після закінчення Ковельської СШ № 3, пані Олена пішла працювати в школу, заочно навчаючись на філологічному факультеті Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки. З 1985 року і до сьогоднішнього дня працює  вчителем світової літератури та російської мови (а з 2003 – і основ християнської етики) в загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів смт Люблинця.
    Вірші почала писати у 80-их роках.  Тематика поетичних творів пані Олени – різноманітна. Все, що хвилює душу, знаходить відображення у її поезіях. Окремі вірші та їх добірки друкувались у місцевій пресі та в колективній збірці «Дощу краплини золоті», виданій 2003 року у видавництві «Надстир’я» (м. Луцьк), а також у фаховому журналі «Всесвітня література в середніх навчальних закладах України»
(№ 5, 2009 р.).
Сторінка із збірочки "Дощу краплини золоті".
  У вірші  "Вересово-вереснева пісня" Олена Омелянівна написала:
Усе моє життя,
Учительські стежки,
Змережені ясним синеньким цвітом.
Бо ж заповітний шлях,
Покликання моє –
 Світ загадковий відкривати дітям.
 Дуже багато віршів в Олени Прадійчук, присвячені матерям, сини яких загинули в Афганістані.    Сльози виступають на очах, коли читаєш вірш " Балада про калину":
 Край стежки росте кущ калини розкішний,
А поруч – хатина. Старенька в ній мати
Самотньо живе стільки літ безутішна…
З тих пір, як забрали синочка в солдати...
  Не дочекалася мати сина, загинув в далекій стороні, а з ним загинув і рід:
Калина цвіте щовесни, та немає
Ніколи на ній ані ягідки плоду.
А матері думка щоразу зринає:
Нема-бо синочка… Онуків… І роду.
 
Зустріч з читачами в бібліотеці.

четвер, 19 листопада 2015 р.

Роздуми над книгою: Даніела Стіл "Жити далі"

    Рубрику "Роздуми над книгою" продовжує Валентина Іванівна Остапчук. Вона написала про свої враження від прочитання книги своєї улюбленої письменниці Даніели Стіл "Жити далі"
   Даніела Фернанда Домініка Шулейн-Стіл народилася 4 серпня 1947 року в родині підприємця Джона Шулейн-Стіл і дочки португальської дипломата Норми Камара де Стогін-Рейс. Дитинство Даніела провела у Франції з батьками. Вона часто бувала на званих обідах і прийомах, що дозволило їй довідатися світ багатих і знаменитих зсередини. Її батьки розлучилися, коли дівчинці було сім. Після цього вона з батьком поїхала в Нью-Йорк, а мати залишилася у Європі. Її вихованням повністю займався Джон Шулейн. Ще в дитинстві вона почала писати оповідання, а будучи підлітком почала писати вірші. Середню освіту отримала у Франції, в 1963 році закінчила школу дизайну, потім навчалася в Нью-йоркському університеті (1963-67). Працювала в рекламних агентствах, з 1980 року - професійний письменник. Літературний дебют Даніели Стіл відбувся в 1980 році. До теперішнього часу вона опублікувала більше сорока романів, кожен з яких миттєво потрапляв у списки бестселерів. Сумарний наклад її книг на сьогоднішній день становить понад 125000000 примірників. За книгами Стіл поставлено 21 фільм, у тому числі "Спогад", "Зоя", "Коштовності", "Паломіно" та ін. Про себе Даніела Стіл говорить так: "Мої романи відкидає критика - зате їх любить читач. Я - справжнісінький видавничий феномен". 

     -Цей роман англійської письменниці може бути бестселером в кожній країні. Бо події, про які написала автор, відбуваються і в нас, судячи з новин, дуже часто.
      За одну мить молода, здорова, красива людина може стати інвалідом, понівеченим до невпізнання. І це ще пів- біди, а головне - може й загинути. І причина в тому, що за кермо машини сідають люди в нетверезому стані. І до яких пір це буде? Невідомо, звичайно. Бо те, що коїться на дорогах, не беруть до уваги ні ті,  що п'яні, ні ті,  що перевищують швидкість в недозволених місцях. 
     Живу близько біля траси Київ - Ковель - Ягодин  і часто спостерігаю, як на шаленій швидкості мчать іномарки через населений пункт, тобто наші Голоби, не збавляючи швидкості.  А тут уже стільки було аварій, стільки людей загинуло! Майже 3 км від знака "Голоби" і до останнього "Голоби", де закреслено, треба їхати із швидкістю 60 км. Не всі затримуються. Летять...
    ... Одна із героїнь книги, будучи п'яною за кермом, хронічна алкоголічка, навіть лікувалася від цієї хвороби, за один рік вбила шістьох людей, одна лежала в коматозному стані. Її власна дитина одержала каліцтво. Такий от рахунок!  Їй все прощалось, бо вона дружина сенатора. А покарання повинно бути всім однакове.
     Через неї страждають молоді люди в реанімації, а які муки переносять біля них їх батьки, бо їх діти вже ніколи не будуть такими, як до аварії, а мертвих взагалі не вернути.
     То, може, варто задуматись тим, хто сідає за кермо, бо він несе відповідальність за тих, хто у нього в салоні.
     Книга читається з захопленням, бо біда об'єднує двох людей, у яких по швах тріщить сімейне життя, лишаються лише осколки.
     Та вони витримують разом це випробування, підставляючи одне одному плече. бо невідомо, витримала б головна героїня Пейдж Кларк сама все нещастя, що звалилось на неї, якби поруч не був вірний друг. Все таки він мужчина, а вона ніжна жінка, та ще й  у минулому, юному віці їй прийшлось зазнати приниження від найрідніших людей. Такі рани не заживаються ніколи!
     А жити треба далі, як сказано назвою книги, бо падати духом - це не вихід.
Валентина Остапчук
ветеран педагогічної праці

Кришталь моєї мови дорогої.

  До Дня української писемності і мови в бібліотеці було проведено день інформації "Кришталь моєї мови дорогої". З читачами 6 класу провели  пізнавальну годину "Мова - духовне багатство країни".  
 Оформили книжкову поличку "Без мови рідної, юначе, народу нашого немає"
  З користувачами бібліотеки провели відео-вікторину  "Золоті перлини нашої мови"