пʼятниця, 19 січня 2018 р.

"Помоліться за мене..."

   17 січня в Голобській публічній бібліотеці відбулась презентація книги Олени Чабан "Помоліться за мене...", присвячена світлій пам'яті митрополита Волинського та Луцького Ніфонта. На зустріч із Оленою Іванівною зійшлися користувачі бібліотеки, прихожани Свято-Георгіївського храму, жителі громади. Дві години пролетіли , як одна мить, настільки цікавим було спілкування з Оленою Чабан та Надією Міндер. Пані Надія - також літератор, автор трьох книг, гарна подруга Олени Іванівни, родом із села Галина Воля, де народився і виріс незабутній владика Ніфонт. Це вже друга зустріч з нашими читачами. Перша відбулась в серпні місяці минулого року.
   Книга "Помоліться за мене..." вийшла з друку в 2017 році, вже після того, коли владика Ніфонт відійшов у вічність. Майже відразу після виходу Олена Іванівна прислала на Голоби десять книг. Багато наших читачів книгу вже прочитали і Валентина Остапчук, Євгенія Сало, Тетяна Рубік поділилися враженнями від прочитаного.
   Книга "Помоліться за мене... " складається з двох основних частин. В першій частині Олена     Іванівна згадує юного Василя Солодуху, сироту, який у 1963 році закінчив школу, відслужив в армії, поступив в духовну семінарію в м. Загорськ . Потім вчився в Московській духовній академії. В 1974 році закінчив її, прийняв чернецтво і був направлений на рідну Волинь, село Рудку-Козинську Рожищенського району. Тринадцять років вірою і правдою служив Богу і людям. У 1990 році очолив Хмельницьку єпархію. а з 1993 року знову повернувся на Волинь керувати єпархією в сані єпископа, а згодом архієпископа та митрополита. Олена Чабан опублікувала в книзі листи - спочатку Василя Солодухи, коли той служив в армії і писав листи до рідних і друзів, а потім і владики Ніфонта. Листи з армії датовані1967, 1968 роками. І вразило, що вже тоді він в листах пише: "Слава Ісусу Христу", "Залишайтеся здорові з Богом" і т.д. І це в роки майже суцільного атеїзму. А коли відслужив в армії друзі писали йому: "помолися за нас, благослови!".
   Все життя владики Ніфонта - це служіння Богу і людям, благодійна діяльність і велика неосяжна любов до Господа Бога. Цитую уривок із одного листа: "...І не випадково багато поетів називають Церкву Христову райським або небесним куточком на цій багатостраждальній землі. І дійсно, в храмі Божому людина відчуває щось рідне і близьке своєму духові, знаходить заспокоєння і радість".
   А в своєму останньому Різдвяному "Посланні..." митрополит Ніфонт звертається до людей: "Прошу Вас, дорогі мої волиняни, з християнською любов'ю робіть добрі діла, допомагайте хворим і немічним, одиноким людям, незрячим та нечуючим - усім, хто сьогодні терпить нужду, хто потребує нашого доброго слова, підтримки та допомоги.
Любіть один одного і моліться, щоб Господь послав на нашу українську землю довгоочікуваний мир. Вірте, що Новонароджений Младенець Христос почує наші сердечні благання і подарує нам його".
   У другій частині книги Олена Іванівна з болем описує, як їй повідомили, що владики вже не має на цьому світі, публікує розповіді різних людей про цю незвичайну людину, заповіт, в якому владика просить поховати його в рідному селі, Галиній Волі, біля мами.
Бібліотекар Надія Журавська прочитала вірш "Живіть, Голоби, у красі й добрі", який Олена Чабан написала, коли в серпні минулого року побувала перший раз в нашому селищі і прочитала книгу І.Пасюка "Голоби"


 На презентацію книги ми запросили хор Свято-Георгіївського храму під керівництвом Оксани Крочук. Коляки, щедрівки, пісні на релігійну тематику у їх виконанні зачарували всіх присутніх і зворушили наших гостей. Олена Іванівна подарувала кожному з хористів по своїй книзі "Помоліться за мене..."
  Наймолодші користувачі Голобської публічної бібліотеки отримали чудовий новорічно-різдвяний подарунок - книжку Марії Богданович "Вірші і загадки для малої дитини та її родини". Щиро дякуємо автору!


Канікули в бібліотеці!




    Майже кожної середи в бібліотеці збираються учасники літературної студії. Керує ними вчитель Наталія Кудацька. Багато добрих справ зробили вони для нашої книгозбірні, продовжуючи розпочате волонтерами із проекту "Тут і зараз". А нещодавно прикрасили приміщення дитячого відділу бібліотеки новорічною красунею - ялинкою, малюнками на зимову тематику, витинанками на вікнах, чудовими вазами на столах. Чарівний новорічно - різдвяний настрій юним читачам забезпечено! 





пʼятниця, 24 листопада 2017 р.

 Оголошення.
До Дня Пам'яті жертв Голодомору у бібліотеці селища Голоби о 15.00 буде проводитися вечір-реквієм «Стежками болю й муки».
Запрошуємо разом вшанувати пам'ять жертв Голодомору.

середа, 1 листопада 2017 р.

Роздуми над книгою: Юрко Вовк "Пам'ять крові"


  Продовжую рубрику "Роздуми над книгою". Лідія Володимирівна Гарлінська написала відгук на книгу Юрка Вовка "Пам'ять крові".
  Літературна довідка:  Юрко Вовк (справжнє ім’я Юрій Зелюк) — талановитий сучасний прозаїк і документаліст, член Національної спілки письменників України. Народився 14 липня 1955 року на Волині. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка. Працював у районних, обласних, республіканських газетах в Україні та за її межами.
Попрацювавши за кордоном, повернувся до України в час біди — щоб стати ліквідатором аварії на ЧАЕС і написати свою першу документальну повість «Попіл Чорнобиля». Любов до рідного краю, відчуття належності до давнього роду поліських знахарів і травників Вовків звучатиме в його «Ще не пізно все змінити», «Грі у безкінечність» і «Чорнобильському романі». Ще одну таємницю своєї родини він розкриє, відвідавши у далекій Америці дядька і його родину. Події, пам’ять про які довгі десятиріччя намагалися поховати в архівах, і доля українців, які опинились далеко від Батьківщини, — в основі історичного роману Юрка Вовка «Доки смерть не розлучить нас». 
   Тлінню не підлягає. 
  Дуже хочеться спокійної обстановки, тихого мирного життя. Хочеться, щоб усі ті жахливі події, який пережив мій народ, моє село і люди, відійшли у минуле і не повторились ніколи. Важко слухати щовечора новини, вболівати за теперішні трагедії, яким не має кінця. Невмирущий і далекоглядний Тарас Шевченко мріяв про вільну Україну і щасливих людей. Своїм подвижницьким життям завоював такої слави, як ніхто, бо у своїх творах випромінював на всіх скривджених таку силу любові, яку відчуваємо через століття. Тому залишився на віки  зразком для поколінь. Не міг Тарас Шевченко оминути тему польсько-українського міжнаціонального розбрату. Вказує головну причину цієї ворожнечі:
Отак то , ляше, друже . брате!
Неситії ксьонзи, магнати
Нас порізнили, розвели,
А ми б і досі так жили.
  Вірш закінчується, як і сподівались, доброзичливим закликом - порадою:
Подай же руку козакові.
І серце чистеє подай!
    "Слава Богу, що минуло", - а надто як згадаєш, що ми однієї матері діти, що всі ми слов'яни. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини й внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову... Нехай житом-пшеницею, як золотом,  покрита, нерозмежованою останеться навіки, од моря і до моря слов'янська земля." Не судилось...
  І ось у мене в руках книжка "Пам'ять крові" Юрка Вовка. Автор тонкий психолог. Переживає і засуджує братовбивчу  війну між українцями і поляками. Агітацію і наклепи підсилює алкоголь. "Однак самогонка вже розбурхала кров та притупила мозок , і у підсвідомості зароджувалась злість. Страшна і безпричинна. Невідомо на кого і за що".
 Автор розповідає  про дружні стосунки двох сімей:  української і польської . Дружбу між двома хлопцями , які під впливом подій стали непримиренними ворогами. Марко Ткачук стає воїном УПА, а Левон Красніцький - Армії Крайової. Батько засуджує вчинок сина: "Бо я людина. І тебе народив людиною, сину..." "Від огиди до самого себе Левона аж пересмикнуло й ледь не знудило"  Автор переконаний  твердо, що "за підлість завжди приходить розплата".
  Марко - людина великого серця. Він говорить, що разом із ненавистю у нього жаль до Левона. Той убивав безневинних людей не тому, що таким народили його батьки, а тому що поляків і українців нацьковують один на одного. І ті, хто таке робить, найперше мають відповідати перед Богом за свої тяжкі гріхи. 
  Письменник пов'язує свою розповідь про минуле із сучасністю. Йому боляче, що українці масово їдуть до Польщі на заробітки. Польща виручає , приймає працьовитих українців . Автор попереджає: "Поки нас знову не нацькували один на одного, то треба миритись. помагати одне одному, прощати, -от що треба робити тепер полякам і українцям;-думав Іларіон. " І застерігає: "Не повторіть наших помилок". Це і є лейтмотив твору.
  На цьому аж проситься поставити крапку або знак оклику. А в пам'яті постають жахливі картини минулого, свідком яких довелось бути. Палає рідне село, догорає батьківська хата, густий дим закрив льоха, у якому заховалися мама з малою сестричкою і паралізованим дідусем. Городами біжимо з татом до бабусиної хати. Серце вискакує з грудей. Що там? Відкриває двері тато і  завмирає: у калюжі крові на колінах, з пораненою головою бабуся. Скрізь зойки, плачі, ридання...Братовбивча, міжетнічна війна. Хіба таке можна забути ? А простити треба. І висновки зробити треба!
 

середа, 25 жовтня 2017 р.

Живіть, Голоби, у красі й добрі!

  

Олена Іванівна Чабан написала цей чудовий вірш, прочитавши книгу І.Пасюка "Голоби" і на згадку про зустріч з читачами нашої бібліотеки , яка відбулася 13 серпня 2017 року.

 Живіть, Голоби, у красі й добрі!
Чи то голі довкола горби
Виглядали з зеленого моря?..
Чи то людям голили лоби ,
Бо втікали від гніту і горя?..
Ні, непросто дізнатись, чому
У поселення назва – Голоби.
Бо ж чимало століть вже йому,
Стрімко канули в Лету немовби.
Свідчать знахідки з каменю там
Про заселення в середньовіччі,
Про зловісні нашестя татар,
Замок, спалений із городищем.
Королева в них польська була,
Що Голобами заволоділа:
Бона Скорца… Культуру несла,
Реформаторським духом горіла.
А селяни повинність тягли,
В замок Любарта ліс ще возили,
Бо відмовитись – ні, не могли:
За непослух лоби їм голили.
Плин історії… Зміна віків…
Війни…Унія….Утиск магнатів-
Все простий голобчанин стерпів:
Польську шляхту й російських «царатів».
Але думкою завжди жили:
Як змінити тяжку свою долю?
І на прю із панами ішли,
Щоб здобути омріяну волю.
Я гортаю літопис століть,
Що створили самі голобчани.
І від розпачу серце щемить:
Як же довго терпіли кайдани!
Лиш в молитвах до Бога несли
Свої думи і світлу надію.
В незалежність із Ним увійшли,
Заповітну увічнили мрію.
Йдуть у свято, в неділю у храм,
Щиро дякують Господу Богу
За життя, що дарує Він нам,
За освітлену в Царство дорогу.
А які знаменитості тут
У Голобах, зросли і трудились!...
І життєвий пройшли «інститут»:
Доброту нести людям навчились.
…Заплелися в рядочки слова.
Ожили сторінки історичні.
Возвеличена правда жива
Про минуле й сьогоднішнє – вічне!
Хай містечко Голоби живе
У віках, у чудовій місцині,
І шанує минуле й нове,
Множить славу святій Україні!