середа, 14 грудня 2016 р.

Роздуми над книгою: Шарлотта Бронте "Городок"



   Валентина Володимирівна Бережна яка на святкуванні 70-річчя Голобської селищної бібліотеки отримала грамоту від бібліотеки у номінації "Найкращий читач бібліотеки" , знову написала ряд відгуків на прочитанні книги. Пропоную Вашій увазі відгук на книгу Ш.Бронте "Городок".
   Літературна довідка:
      Шарлотта Бронте (англ. Charlotte Brontë) (МФА: [/bɹɑnti/]))(літ. псевдонім — Каррер Белл), (21 квітня 1816 — 31 березня 1855) — англійська письменниця. Шарлотта Бронте (за чоловіком — Ніколлс) — автор знаменитих романів «Джейн Ейр», «Вільєтт», «Вчитель». Померла у віці 38 років від швидкоплинних сухот.

Шарлотта Бронте народилася в сім'ї сільського священика. Шарлотті ледве виповнилося п'ять років, коли померла її мати, залишивши бідному священику 5 доньок та сина. Батько мало звертав уваги на виховання дітей, які його рідко бачили. Ув'язнені в похмурому церковному домі, що ізольовано стояв біля цвинтаря, діти були майже покинуті напризволяще. Подією, що залишила глибокий слід у замкнутому житті цієї дивної родини, був вступ старших сестер, Марії та Єлизавети, до школи в Ковен-Бриджі (1824). Непривітна школа, яка не дала ніякого живлення для їхнього розумового розвитку і підірвала їхнє і без того слабке здоров'я — була яскраво змальована Шарлоттою в романі «Джейн Ейр». Утім, сестри недовго залишалися в школі. Через рік старша, Марія, хворою повернулася додому і померла, а через кілька місяців померла і друга сестра, Єлизавета. Залишившись старшою в домі, 9-річна Шарлотта була змушена взяти на себе обов'язки господині. 1835 року Шарлотта влаштувалася гувернанткою, але слабке здоров'я і непривабливість життя в чужому домі змусили її відмовитися від цієї роботи. Завдяки матеріальній підтримці старої тітки Шарлотта та Емілі провели два роки в Брюсселі (1842–1844), і перед нервовою, чуттєвою Шарлоттою відкрився новий світ.
Навесні 1846 року з'явився невеликий томик їхніх віршів під псевдонімом Коррер (Шарлотта), Елліс (Емілія) і Актон (Анна) Белл, який залишився непоміченим. Ця невдача не засмутила сестер-письменниць, і вони з тим же захопленням почали писати прозу: Шарлотта написала повість «Учитель», Емілія — «Буремний перевал», а Анна — «Агнес Грей». Останні дві повісті знайшли собі видавця, a «Учитель» був відкинутий усіма. Попри це Шарлотта з притаманною їй пристрастю продовжила свою літературну діяльність. У жовтні 1849 року з'явився її новий роман «Джейн Ейр», що відразу приніс їй успіх і був перекладений багатьма європейськими мовами.
    «Ширлі», другий роман Шарлотти Бронте, був написаний за вельми сумних обставин життя письменниці — у вересні 1848 року помер її брат. У грудні 1848 року померла Емілія, а в травні 1849 — Анна. Коли після появи її другого роману (1849) псевдонім Шарлотти Бронте було розкрито, перед Шарлоттою відкрилися двері найкращих літературних кіл Лондона, але для хворобливої і звиклої до самотності дівчини була неприємна загальна увага, і вона більшість часу проводила в старому церковному домі в Гаворті. 1853 року з'явився її останній роман «Вільєтт».
1854 року, незважаючи на приступи хвороби, від якої померли її сестри, Шарлотта одружилася зі священиком Артуром Беллом Ніколлсом (англ. Arthur Bell Nicholls) в приході свого батька, але вже 31 березня 1855 вона померла.
      - У творах Ш.Бронте мені подобається, як вона майстерно озвучує тему жіночого рівноправства, вміло розповідає про життя героїв, які наділені моральними принципами, великою відвагою, боротьбою за права жінок.
   Твори Ш. Бронте в тематичному плані близькі до творів Джейн Остен. Обидві авторки стараються допомогти людям зрозуміти життя і розібратися в його істинних цінностях. В обох письменниць - тема пошуку сенсу життя.
   Я з великим задоволенням прочитала  "Джейн Ейр" Ш.Бронте і роман Д.Остен "Емма". Хочу поділитися враженнями про роман "Городок"
    В цьому романі розповідається про молоду дівчину Люсі Сноу. Вона рано залишилася сиротою, була зовсім одинокою без усяких засобів до існування і підтримки. Деякий період вона живе у будинку своєї хрещеної матері місіс Бреттон, потім працює у багатої дами міс марчмонт. А після її смерті залишає Англію і переїздить на континент. Пізніше попадає у Брюсель і працює в пансіоні мадам Бек. Спочатку її беруть вихователькою дівчат з забезпечених сімей, а потім вона стає вчителькою англійської мови.
     Люсі Сноу доводиться подолати багато труднощів, зіткнутися з лицемірством і несправедливістю. Пережити розчарування, втратити надію на щастя. Але в цій боротьбі за виживання у неї формується і загартовується її характер. Вона знаходить себе як особистість, пізнає радість в роботі і знаходить своє місце в житті.
    Прочитавши роман, можна зрозуміти і повчитися, як стати особистістю, бо він є традиційно "виховним романом".
    "Городок" якраз той твір,  в якому на прикладі жіночої долі показано вступ до самостійного життя, становлення особистості, жіночого рівноправства.
   Ш. Бронте відстоює думку,  що жінка повинна не тільки  бажати вийти заміж, але й присвятити себе якійсь важливій справі, служити своєму призначенню. 
     Героїня роману Люсі Сноу від самого початку і до кінця працює,  сама заробляє собі на життя. Її праця являється не тільки засобом до існування, але й невід'ємною частиною її буття. Через те вона знаходить в собі сили для того, щоб жити і працювати навіть після загибелі її коханого Поля Еманюеля.
   Авторка показує героїню жінкою сміливою і рішучою в своїх судженнях і діях.
    Вперше з'явившись в Лондоні, для неї чужому ,  у Люсі з'являється впевненість,  що вона може і повинна іти тільки вперед і  зможе знайти свою дорогу у житті. Ця впевненість допомагає їй боротися з труднощами. Раптово з'являється відчуття,  що вона, побачивши життя, тепер стоїть на його порозі.
    Їй сподобався дух великого Лондона. І вона говорить: "Тільки боягуз зможе провести все своє життя в селі і поховати там свої здібності" 
    Люсі Сноу не тільки є сиротою, але й бідною. Її батьки загинули, у неї немає своєї домівки, але вона ніколи не жаліється на свою долю. Є вона тихою і мовчазною, стриманою, без емоцій. її майже не помічають. На кожному кроці їй дають зрозуміти, що вона бідна. Це дуже травмує її душу. Всюди вона відчуває невпевненість,  беззахисність, приниження.
   В пансіонаті мадам Бек Люсі зіткнулася з егоїзмом, хамовитістю і брехнею багатих вихованок. Ніхто її не хоче зрозуміти, всі її старання не беруться до уваги. Тільки Поль Еманюель розуміє її і бачить її такою, якою вона є. Це розуміння взаємне і воно є основою їхнього кохання. Люсі знаходить себе в праці і в коханні до Поля Еманюеля. Спільне їхнє бажання і доброта Поля допомагають Люсі знайти свій власний дім, в якому вона проявилася як особистість.
   Доля Люсі Сноу глибоко драматична, майже трагічна, доля до неї просто несправедлива. Але вона розуміє, що життя організоване не по закону, не справедливо. Її особисте життя - це довгий ланцюг втрат. Але вона уже не одинока, як колись, бо вона вже інша. 
  Хочу висловити свою думку. Лише ті люди, які по житті відчайдушні і рішучі, сміливо йдуть вперед, добиваються своєї цілі і можуть розраховувати на успіх. Бо як іще інакше можна подолати усі труднощі і негаразди, втрати, витримувати життєві випробовування і при тому ще й зберегти свої людські цінності?
  Саме в творах Ш.Бронте ви знайдете для себе цю відповідь.

вівторок, 6 грудня 2016 р.

Мій рідний край - мої тривоги.


    Переконуюсь все більше - таки багата талантами волинська земля. А коли талановита людина твоя землячка, родом із селища, де ти проживаєш - тоді приємно вдвічі.
    В затишному читальному залі Голобської бібліотеки зібрались прихильники творчості Лідії Володимирівни Гарлінської на презентацію її книги "Мій рідний край, мої тривоги". Книга складається із п'яти розділів: "Долі людські", "Про духовність", "Про що болить душа. Незабутнє", "Будні Голобської громади" і "Роздуми про художнє слово" .
    Але спочатку слово про автора, про мудру талановиту людину, великого патріота, яка безмежно любить Україну і свою малу Батьківщину, село, в якому народилась і виросла і селище, в якому проживає вже багато років.
     Народилася Лідія Володимирівна 23 серпня 1938 року в с. Гончий Брід Ковельського (тоді – Голобського) району в сім’ї сільських трударів. Зазнала тяжкого дитинства під час Великої Вітчизняної війни і не менш складної юності – під час сталінських репресій.
   Після закінчення 8-го класу Дрозднівської школи вступила до Луцького педучилища, яке закінчила в 1956 році, а в  1967 році закінчила Луцький педінститут. Більше 40 років пропрацювала вчителем  української мови і літератури у Голобській загальноосвітній школі, де заслужила непохитний авторитет і повагу.  Багато років Лідія Володимирівна була керівником районного методоб’єднання вчителів української мови та літератури. Брала участь у конкурсі «Учитель року», який тоді проходив у смт Люблинець і виборола перше місце.
   Саме її ученицею була надзвичайно талановита Валентина Прокіп (Савчук), автор книги "Леся Українка. Листи 1876 - 1897 " і яка на зустрічі з земляками сказала, що своїм успіхам завдячує колишнім наставникам, зокрема - Л.В.Гарлінській, які навчили її працелюбності та терпінню.
   Промайнули молоді роки бурхливим потоком, подаленіло дитинство, промайнула юність і якось непомітно прийшов час заслуженого відпочинку. Довелося залишити свою улюблену роботу, до якої прикипіла душею. Змінився звичний ритм життя, до якого потрібно було привикнути. Але в усьому допомагав вірний друг, чоловік Іван Андрійович. В цьому році минуло 60 років, коли вони одружилися. Виростили двох чудових дочок, трьох, для бабусі і дідуся найкращих в світі, онучок – Тетянку,  Іринку та Людочку.
   Лідія Володимирівна завжди небайдужа до громадського життя  Ковельщини, рідного селища.  Вона одна із перших активістів відстоювала питання спорудження храму УПЦ Київського патріархату. За її старання було газифіковано ряд вулиць у селищі. Щира патріотка,  вона вболіває за долю України. Болить серце за солдатів, вірних синів України, які зараз гинуть на Сході. І допомагає, чим  може.  Ось і зараз, разом з однодумцями , плетуть захисну сітку для воїнів.
    Є люди, яких не помічаєш поміж сотень інших, а поговориш і відчуваєш: перед тобою особистість, багата  внутрішнім світом людина.  Саме такою людиною і є Л.В.Гарлінська. І такими є герої її творів.
    Лідія Володимирівна все життя писала нариси, статті, які друкувались в районній газеті "Вісті Ковельщини". А тепер , дякуючи рідним, зокрема внучці Людмилі, вийшли окремою книгою. Написана книга легко і щиро. Відразу ж переймаєшся долею героя чи героїні, співчуваєш чи радієш за нього, а можливо - і осуджуєш. Але ніколи не залишаєшся байдужим.  Часом, здавалося б , така звичайна людина постає перед тобою зовсім з іншого боку. Пише Лідія Володимирівна і про молодих і про з посрібленими сивиною скронями, про знайомих, яких чи не кожного дня зустрічаєш на вулиці, в крамниці, та й у нас, в бібліотеці. Про тих, хто вже відійшов у вічність. 
   В книзі багато нарисів є про нашу бібліотеку, про масові заходи, які тут проводились. Адже ще ніколи не відмовила Лідія Володимирівна нам   в допомозі при проведені бібліотечних заходів.  Є  нариси  про нашу любу Україну, про її щасливу та нещасну долю. З затаєним болем пише Лідія Володимирівна про рідне село, в якому народилась і виросла.
-          «Здається, все було недавно: і та найдорожча у світі хата,  і найсмачніша кринична вода,  і розкішний горіх під віконцем…»
 А з якою теплотою і щемом в серці згадує вона своїх найрідніших у світі людей - маму і тата, бабусю з дідусем і сестричку Ганнусю.
-          «Згадую свою маму. З діда-прадіда передалась їй велика всепоглинаюча  і незрадлива любов до землі, до хліборобської праці… Цілий рік, цілодобово – праця, праця, праця…»
І стільки любові і туги за рідними у цих словах.
    Завжди по особливому ставилась Лідія Володимирівна до рідної мови, до її чистоти та милозвучності. Можливо тому, що ще з дитинства прищепили любов до мови, до слова найрідніші люди – мама і тато. Кілька статей так і називаються: «Слово, народжене любов’ю», «Чарівна і неповторна», «Цінуймо рідне слово».
  Своєю книгою Лідія Володимирівна змушує нас задуматись над сенсом життя, адже життя – це неповторна мить, треба ним дорожити і прожити його з гідністю. Любов до України, до рідної землі – малої Батьківщини, до людей, дітей, зокрема, до праці, до природи, душевна щирість – все це відчувається в творах Л.В.Гарлінської. Бо тільки людина доброго серця і світлої душі могла  написати таку книгу.
   Подарувала Лідія Володимирівна свою книгу односельчанці, яка зараз проживає в Канаді.  І та  написала листа, що читає-перечитує книгу із сльозами на очах, згадуючи рідну землю і село, в якому виросла.


    Багато гарних слів про Л.В. Гарлінську сказали: голова об'єднаної громади Сергій Гарбарук, який прийшов її привітати, отець Андрій, настоятель церкви УПЦ Київського патріархату, читачі бібліотеки – Володимир Щесюк та Валентина Скрипник.  А як гарно говорили про свою колишню вчительку Раїса Даценко та Тетяна Поліщук. Вони ще й досі пам’ятають, як тихо було в класі, коли проводила урок Лідія Володимирівна, як елегантно вона була одягнена. До речі, Лідія Володимирівна  вчила і дочку Тетяни Поліщук, яка зараз проживає у Львові і також з теплотою згадує про свою улюблену вчительку. 


     Колишня учениця  Лідії Володимирівни   Надія Журавська, бібліотекар, прочитала вірші нашої землячки Людмили Ржегак  «Моя земля» і «Мова».
    Прийшла привітати Л.В.Гарлінську і викладач музичної школи Олена Зубчик. Про неї і її учнів неодноразово писала в своїх нарисах Лідія Володимирівна. Свої привітання діти розмістили на великому плакаті. Олена Зубчик та її учениця Софійка Артемук привітали Лідію Володимирівну пісенним подарунком.