Життя складається з миттєвостей, що можуть тривати секунди, місяці або роки, утворюючи уламки, з яких формується життя людини. Отже - історії з життя...
Рубрику "Роздуми над книгою" продовжує Валентина Іванівна Остапчук:
Рубрику "Роздуми над книгою" продовжує Валентина Іванівна Остапчук:
-У кожного життя складається з частин, які становлять одне ціле.А те життя, як смуги - білі і чорні бувають. Білі - це радість і щастя символізують, чорні ж - -смуток і навіть горе. Без цього не може прожити жодна людина. Мабуть, так створив Бог. Якщо людині добре, повинна поділитися з тими, що потребують допомоги. Коли ж біда - хай відчує і поспівчуває тим, хто теж попав у неї. Бо живеш і не знаєш, що тебе чекає завтра.
То ж ця книга знайомить нас з чорною бідою, яка спіткала людей під час голодування в 40-ві роки минулого століття, а також в післявоєнні тяжкі роки. Про голе й босе дитинство, та ще й трагічне. Адже дуже часто цікаві хлопчики потай від батьків грались страшними знахідками, які залишила після себе війна. Дехто калічився, а інколи й гинули підлітки без війни.
Вже перша розповідь"Проводи, яких не забути" вражає, бо це паралель сьогоднішніх подій, зв'язаних з війною на Сході. Не можна байдуже читати такі рядки: " Жінки проводжали своїх чоловіків на війну . Проводжали на смерть. Плакали діти, плакали матері, рідні. Ридали жінки. Тривожним, страшним, нескінченним, нечуваним раніше риданням. Непритомніли, приходили до тями... Плакали чоловіки. Страшний сум повзе над селом. І не над одним, а кожним..."
А зараз не те саме? Хай згине той, що її розв'язав!
Книга наводить на думки про своє. Бо в мене та війна відібрала двох дорогих людей. А на моїй вулиці ні в кого не повернувся батько з війни. Ворог забрав не тільки батьків, а й усе добро, а яке не зміг - то знищив. Голод супроводжував тяжкі післявоєнні роки. "Дитинство, столочене війною" - це правда, в яку ще й зараз дехто не вірить, бо не прийшлось таке пережити, то й дай, Боже , щоб і не прийшлось нікому більше. Але ці рядочки вражають: "Нам, школярам, в школі варили їсти, - супчик і два куснятки хліба. Давали це на перерві після другого уроку, а два уроки ми сиділи, як дебіли - глухі і сліпі, лиш одна думка билась в голові: "їсти, їсти". Супчик з'їдав миттєво, а хліб у шматину і за пазуху, молодшому братикові, бо помре з голоду. А голод? Ви знаєте, що таке голод? Коли, наївшись грициків, лопуциків, молочаю, свиріпи, лободи, "кашки" і іншого, маєш живіт, як гарбуз, а їсти все одно хочеться? А скільки на нас, підлітків, впало важкої чоловічої роботи? А хвороби? Ми хворіли на цингу, малярію, коросту. Не було медпункту, медикаментів, вати, бинтів, йоду. Рани, які ми отримували, "розмонтовуючи" боєприпаси, вибухівку, нічим було лікувати, ми їх виставляли на сонце... На рани, які гноїлись на сонці, сідали мухи, потім з'являлись черви, яких ми виколуплювали соломинками. Пізніше каліцтво або смерть. І лише деяким пощастило дожити до сьогодні."
В таке важко навіть повірити. А пережити? А таке було, бо ми, діти війни, знаємо це. То ж хай ніхто і ніколи такого не знатиме!
А таке теж не менше хвилює. Бо не було сірників, то як у когось жаринку роздмухали вранці, що збереглась у попелі з вечора, бігли люди по вогонь, щоб і собі розпалити і щось зварити. А що? Два бурячки кидала ненька в киплячу воду - і те трохи рятувало від голоду. А ще вдячні люди були, що в колгоспі здохла кобила і її розтягли по шматочках. Цим дотягли до весни. То ж коли забуяла пишніше зелень, йшли пастись. З'їдали все, що можна було, виживали, як могли, пише автор книжки.
Життя колгоспників і шахтарів, освоєння цілини - все це наша не дуже весела історія, наше минуле. І його треба знати, щоб краще цінувати сучасне і дбати про майбутнє, аби молоде покоління знало, що пережили їх предки.
Є в книзі і легенди , і твори для дітей і про них. є сатира і гумор, про кохання - і не тільки поетично. Але це мені не сподобалось, бо я привикла, що книга - це мистецтво, яке дає насолоду для душі, задоволення. а тут культура з вулиці, яку не треба наслідувати, а навпаки-викорінювати.
То ж ця книга знайомить нас з чорною бідою, яка спіткала людей під час голодування в 40-ві роки минулого століття, а також в післявоєнні тяжкі роки. Про голе й босе дитинство, та ще й трагічне. Адже дуже часто цікаві хлопчики потай від батьків грались страшними знахідками, які залишила після себе війна. Дехто калічився, а інколи й гинули підлітки без війни.
Вже перша розповідь"Проводи, яких не забути" вражає, бо це паралель сьогоднішніх подій, зв'язаних з війною на Сході. Не можна байдуже читати такі рядки: " Жінки проводжали своїх чоловіків на війну . Проводжали на смерть. Плакали діти, плакали матері, рідні. Ридали жінки. Тривожним, страшним, нескінченним, нечуваним раніше риданням. Непритомніли, приходили до тями... Плакали чоловіки. Страшний сум повзе над селом. І не над одним, а кожним..."
А зараз не те саме? Хай згине той, що її розв'язав!
Книга наводить на думки про своє. Бо в мене та війна відібрала двох дорогих людей. А на моїй вулиці ні в кого не повернувся батько з війни. Ворог забрав не тільки батьків, а й усе добро, а яке не зміг - то знищив. Голод супроводжував тяжкі післявоєнні роки. "Дитинство, столочене війною" - це правда, в яку ще й зараз дехто не вірить, бо не прийшлось таке пережити, то й дай, Боже , щоб і не прийшлось нікому більше. Але ці рядочки вражають: "Нам, школярам, в школі варили їсти, - супчик і два куснятки хліба. Давали це на перерві після другого уроку, а два уроки ми сиділи, як дебіли - глухі і сліпі, лиш одна думка билась в голові: "їсти, їсти". Супчик з'їдав миттєво, а хліб у шматину і за пазуху, молодшому братикові, бо помре з голоду. А голод? Ви знаєте, що таке голод? Коли, наївшись грициків, лопуциків, молочаю, свиріпи, лободи, "кашки" і іншого, маєш живіт, як гарбуз, а їсти все одно хочеться? А скільки на нас, підлітків, впало важкої чоловічої роботи? А хвороби? Ми хворіли на цингу, малярію, коросту. Не було медпункту, медикаментів, вати, бинтів, йоду. Рани, які ми отримували, "розмонтовуючи" боєприпаси, вибухівку, нічим було лікувати, ми їх виставляли на сонце... На рани, які гноїлись на сонці, сідали мухи, потім з'являлись черви, яких ми виколуплювали соломинками. Пізніше каліцтво або смерть. І лише деяким пощастило дожити до сьогодні."
В таке важко навіть повірити. А пережити? А таке було, бо ми, діти війни, знаємо це. То ж хай ніхто і ніколи такого не знатиме!
А таке теж не менше хвилює. Бо не було сірників, то як у когось жаринку роздмухали вранці, що збереглась у попелі з вечора, бігли люди по вогонь, щоб і собі розпалити і щось зварити. А що? Два бурячки кидала ненька в киплячу воду - і те трохи рятувало від голоду. А ще вдячні люди були, що в колгоспі здохла кобила і її розтягли по шматочках. Цим дотягли до весни. То ж коли забуяла пишніше зелень, йшли пастись. З'їдали все, що можна було, виживали, як могли, пише автор книжки.
Життя колгоспників і шахтарів, освоєння цілини - все це наша не дуже весела історія, наше минуле. І його треба знати, щоб краще цінувати сучасне і дбати про майбутнє, аби молоде покоління знало, що пережили їх предки.
Є в книзі і легенди , і твори для дітей і про них. є сатира і гумор, про кохання - і не тільки поетично. Але це мені не сподобалось, бо я привикла, що книга - це мистецтво, яке дає насолоду для душі, задоволення. а тут культура з вулиці, яку не треба наслідувати, а навпаки-викорінювати.
Валентина Остапчук
ветеран педагогічної праці
Немає коментарів:
Дописати коментар