пʼятниця, 29 квітня 2016 р.

Світлій пам'яті Віктора Божидарніка.

     26 квітня минув рік, відколи перестало битися серце ректора Луцького національного технічного університету,  почесного громадянина селища Голоби Віктора Божидарніка.
 Довідка: Віктор Володимирович Божидарнік народився 22 квітня 1945 року у селищі Голоби Ковельського району Волинської області. У 1970 році закінчив механіко-математичний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка (спеціальність — механіка). Продовжив навчання в аспірантурі університету, працював у ньому асистентом. У 1974 році він захистив дисертацію на присудження наукового ступеня кандидата фізико-математичних наук. Із 1977 року очолював Луцький національний технічний університет.
  Заслужений вчитель України  Любов Олександрівна Бай,   поділилась своїми спогадами про нього.
Верни до мене, пам'яте моя,
нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою.
Хай сходить співом горло солов'я
в гаю нічному. Пам'яте, верни
із чебреця, із липня жаротою.
Хай яблука останнього достою
в мої, червонобокі, виснуть сни.
  І я гукну. І край мене почує.
Верни до мене, пам'яте моя. (В.Стус)
  Надзвичайно боляче говорити про людину, якої вже немає серед нас. Сьогодні згадуємо світлої пам'яті Людину - науковця, інтелектуала, ректора з Божої ласки, патріота - українця Віктора Володимировича Божидарніка біль утрати за яким не згасає.
  Витоки його босоногого дитинства - із мого рідного селища Голоби. І хоч мамина молитва зосталася за далем відшумілих літ,  що тривогами лягали на його скроні, син був вдячний матері за науку. Відмінно вчився, задачі з математики лускав, як горіхи,  був найкращим футболістом. Свої Голоби дуже любив.
   Далі - собор духовності і науки, його Альма-Матер. 
   Небо над Україною щораз стає вищим,  коли їй дарують свій подвижницький талант і труд такі люди, як він.
   Чи можна описати словами океан глибоких думок, море світлих почуттів, невичерпні життєдайні джерела інформації про людину, яка пішла у вирій до вічності, але безсмертна своїми справами?
  Віктор Володимирович болів Україною, своїм дітищем і мав мужність бути собою.
   Нам було світло біля його світлого розуму. Нам було затишно біля його шляхетної доброти, надійно біля його совісті.
   Знакові люди - це дар Божий, вони великі серцем і словом, вірою і справами. Через їхні серця Господь відкриває нам нелегкий шлях до України вічної.
  Сумно на серці моєму, бо вже ніколи цей шляхетний інтелігентний чоловік не ходитиме голобськими стежками, не провідає матір бодай на цвинтарі.
   Добрий слід залишив він по собі. Важко змиритися з утратою людини яку знав і поважав. Лише нині,   коли спливає час, відчуваємо масштаб цієї втрати. Саме такими людьми тчеться полотно української науки. Великий ерудит, невтомний трудівник, толерантний, приязний і завжди уважний співрозмовник.  У кожну роботу вкладав частинку свого серця.
   Як уважний садівник пагіння, плекав наукову молодь, звершив безліч добрих справ для університету. Був справжнім , загартований життям, бійцем і невтомним працелюбом.
   Щоденною невсипущістю, перейнятістю долею України і вщерть наповнений працею розуму й серця був кожен прожитий ним день.
    Та Бог дарував йому недовге життя. Коротка життєва дорога не знає короткої пам'яті. А наша світла пам'ять нехай стане продовженням його світлого життя.
Бездонне небо ми вчимо напам'ять-
Навіки там схолов Ваш слід.
 Живем: любов, свіча і пам'ять,
І сіль невиплаканих сліз.
А дні, мов павутина, рвуться.
Перецвіли без Вас вже вишні,
Ось-ось й достигнуть - аж сміються.
В серцях же - зашпори гарячі.
Сміються вишні! Ні,  о Боже,
 Плачуть... 
    Нехай мої слова летять 
Молитвою до Бога...
Та чи дійдуть, чи долетять?
Щаслива їм дорога...

Голоби
Любов Бай,
Заслужений вчитель України

Немає коментарів:

Дописати коментар