Сергій Лойко - кореспондент і фотограф Los Angeles Times, що спеціалізується на війнах і збройних конфліктах. За цей час він написав понад тисячу статей і опублікував понад 600 фотографій. Його статті та фотографії передруковувалися в сотнях газет і журналів по всьому світу. Висвітлював
збройні конфлікти, революції і війни в Нагірному Карабасі, Румунії,
Таджикистані, Чечні, Афганістані, Грузії, в Іраку. У 2004 році написав документальну книгу «Шок і Трепет. Війна в Іраку ». Українську
революцію і подальшу війну Сергій висвітлював практично без перерви до з
першого дня 30 листопада 2013 року по лютий 2015 року.
- "Аеропорт" - головна книга про війну, якої не повинно бути, про героїв, які хотіли жити та вмирали. Автор, Сергій Лойко, був єдиним іноземним кореспондентом, який побував у Донецькому аеропорті в жовтні 2014 року і провів там чотири повних дні з кіборгами.
Там була м'ясорубка не на життя, а на смерть. 240-денна облога аеропорту, найкращого за оснащенням в Європі, перетворила його в суцільні руїни.
Автор книги - американський фотокореспондент російського походження пройшов війну в Нагорному Карабаху, Румунії. Таджикистані, Чечні, Грузії, Афганістані. Іраку. Але те, що він пережив в аеропорту - ніщо в порівнянні з минулим. Маленький гарнізон вдень і вночі відбивав атаки ворога, який значна переважав у живій силі, техніці. Кіборги, їх так супротивники назвали за живучість і впертість, тримались мужньо до останнього. Відірвані від діючої армії, в облозі, без води і їжі, показували справжній героїзм, бо кожну мить ризикували життям.
Багато епізодів в книжці хвилюють до глибини душі. Сам автор, безпосередній учасник тих подій, пережив, наприклад, дивовижне, до тремтіння в тілі, відчуття, коли на Майдані співали Гімн країни кілька сотень тисяч людей. Один з героїв, рятуючи лише ногу мертвого танкіста, який згорів у танку, сам був поранений, а потім одержав смертельну кулю. Інший ціною життя вішає жовто-блакитний прапор у ворога під носом. Прапор майорів, а герой уже був мертвий. А яке приниження придумали нелюди, влаштувавши парад полонених! Майже всі з них були поранені, покалічені після катувань і потребували медичної допомоги, а не ось такого брутального поводження. Двома автобусами привезли учасників ганьби, розгорнули лозунги "Фашизм не пройде", "Долой киевскую хунту". Інші кричали: "Позор!, "Позор!". Жінки верещали і кидали в полонених каміння. Все знімалось на камеру, щоб згодом показати по телевізору. Не витримували рідні, побачивши такі кадри, непритомніли, упізнавши своїх.
Не можна спокійно читати рядки про той холод, який теж був не на користь обложених з усіх сторін. А в буржуйці-пічці топили галетами, бо вже все, що піддавалось вогню, було спалено, а галети все рівно не можна було їсти - зуби поламаєш. Дещо з їжі було, але найстрашніше те, що критично танули запаси питної води. Вона була, але в замерзлому вигляді. У пальниках не можна було гріти, бо газ закінчувався. Тому зрізали ножем шийку бутля і ножем довбали лід із середини. Відколювали шматочки. клали їх до рота й розсмоктували, як льодяники. Кіборги всі абсолютно кашляли, чхали і були хворими. Хотілось тепла, нормальної їжі і води. жартували, бідні, між собою, що кіборг може невідривно дивитись на три речі воду, вогонь і на те, як інші воюють.
Одному з героїв книги, Олександрові, одну лише ніч прийшлось випадково попасти за лінію фронту без каски, без бронежилета і, слава Богові, живим залишитись і вернутись додому - ніхто не повірив, що він був у пеклі, навіть дружина. Лише сивина, якої раніше не було, і вибиті вікна й двері в його машині, якою він віз військових на війну, та калюжі крові в салоні свідчили про те, де він був.
Без сліз не можна читати рядки, коли позивні з чиєїсь мобілки обізвались українською народною піснею "Ой, чий то кінь стоїть..." у виконанні Вакарчука. Всі, хто ще залишився, підхопили її і доспівали до кінця.
А термінал уже , практично, не мав ні стін, ні даху, коли надвечір, 20 січня 2015 року налетів "Град", розметав своїх і чужих і обвалив усе, що ще стояло в аеропорту, а допомоги і рятунку з боку армії так і не було. І кому треба було стільки жертв? І що було захищати? Руїни?
Потім автор скаже: "Росія позбувається свого людського лайна, шлаку, сміття. А Україна втрачає свою еліту. Своїх найкращих хлопців."
Закінчилась книга та не закінчився біль за втраченим. Він буде довго ятрити душу, бо такої війни не повинно було бути. Бо хіба можна забути такий факт( це в ЗМІ повідомлялось), як один поранений солдат просив у друга: "Хіба тобі жаль одного патрона для мене, добий, щоб не страждав?" Це жах! Хай згине війна!
Валентина Остапчук
ветеран педагогічної праці
Немає коментарів:
Дописати коментар