середа, 1 листопада 2017 р.

Роздуми над книгою: Юрко Вовк "Пам'ять крові"


  Продовжую рубрику "Роздуми над книгою". Лідія Володимирівна Гарлінська написала відгук на книгу Юрка Вовка "Пам'ять крові".
  Літературна довідка:  Юрко Вовк (справжнє ім’я Юрій Зелюк) — талановитий сучасний прозаїк і документаліст, член Національної спілки письменників України. Народився 14 липня 1955 року на Волині. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка. Працював у районних, обласних, республіканських газетах в Україні та за її межами.
Попрацювавши за кордоном, повернувся до України в час біди — щоб стати ліквідатором аварії на ЧАЕС і написати свою першу документальну повість «Попіл Чорнобиля». Любов до рідного краю, відчуття належності до давнього роду поліських знахарів і травників Вовків звучатиме в його «Ще не пізно все змінити», «Грі у безкінечність» і «Чорнобильському романі». Ще одну таємницю своєї родини він розкриє, відвідавши у далекій Америці дядька і його родину. Події, пам’ять про які довгі десятиріччя намагалися поховати в архівах, і доля українців, які опинились далеко від Батьківщини, — в основі історичного роману Юрка Вовка «Доки смерть не розлучить нас». 
   Тлінню не підлягає. 
  Дуже хочеться спокійної обстановки, тихого мирного життя. Хочеться, щоб усі ті жахливі події, який пережив мій народ, моє село і люди, відійшли у минуле і не повторились ніколи. Важко слухати щовечора новини, вболівати за теперішні трагедії, яким не має кінця. Невмирущий і далекоглядний Тарас Шевченко мріяв про вільну Україну і щасливих людей. Своїм подвижницьким життям завоював такої слави, як ніхто, бо у своїх творах випромінював на всіх скривджених таку силу любові, яку відчуваємо через століття. Тому залишився на віки  зразком для поколінь. Не міг Тарас Шевченко оминути тему польсько-українського міжнаціонального розбрату. Вказує головну причину цієї ворожнечі:
Отак то , ляше, друже . брате!
Неситії ксьонзи, магнати
Нас порізнили, розвели,
А ми б і досі так жили.
  Вірш закінчується, як і сподівались, доброзичливим закликом - порадою:
Подай же руку козакові.
І серце чистеє подай!
    "Слава Богу, що минуло", - а надто як згадаєш, що ми однієї матері діти, що всі ми слов'яни. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини й внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову... Нехай житом-пшеницею, як золотом,  покрита, нерозмежованою останеться навіки, од моря і до моря слов'янська земля." Не судилось...
  І ось у мене в руках книжка "Пам'ять крові" Юрка Вовка. Автор тонкий психолог. Переживає і засуджує братовбивчу  війну між українцями і поляками. Агітацію і наклепи підсилює алкоголь. "Однак самогонка вже розбурхала кров та притупила мозок , і у підсвідомості зароджувалась злість. Страшна і безпричинна. Невідомо на кого і за що".
 Автор розповідає  про дружні стосунки двох сімей:  української і польської . Дружбу між двома хлопцями , які під впливом подій стали непримиренними ворогами. Марко Ткачук стає воїном УПА, а Левон Красніцький - Армії Крайової. Батько засуджує вчинок сина: "Бо я людина. І тебе народив людиною, сину..." "Від огиди до самого себе Левона аж пересмикнуло й ледь не знудило"  Автор переконаний  твердо, що "за підлість завжди приходить розплата".
  Марко - людина великого серця. Він говорить, що разом із ненавистю у нього жаль до Левона. Той убивав безневинних людей не тому, що таким народили його батьки, а тому що поляків і українців нацьковують один на одного. І ті, хто таке робить, найперше мають відповідати перед Богом за свої тяжкі гріхи. 
  Письменник пов'язує свою розповідь про минуле із сучасністю. Йому боляче, що українці масово їдуть до Польщі на заробітки. Польща виручає , приймає працьовитих українців . Автор попереджає: "Поки нас знову не нацькували один на одного, то треба миритись. помагати одне одному, прощати, -от що треба робити тепер полякам і українцям;-думав Іларіон. " І застерігає: "Не повторіть наших помилок". Це і є лейтмотив твору.
  На цьому аж проситься поставити крапку або знак оклику. А в пам'яті постають жахливі картини минулого, свідком яких довелось бути. Палає рідне село, догорає батьківська хата, густий дим закрив льоха, у якому заховалися мама з малою сестричкою і паралізованим дідусем. Городами біжимо з татом до бабусиної хати. Серце вискакує з грудей. Що там? Відкриває двері тато і  завмирає: у калюжі крові на колінах, з пораненою головою бабуся. Скрізь зойки, плачі, ридання...Братовбивча, міжетнічна війна. Хіба таке можна забути ? А простити треба. І висновки зробити треба!
 

Немає коментарів:

Дописати коментар