вівторок, 8 грудня 2015 р.

Чи буде вбито пам'ять?

Пропонуємо Вашій увазі "Роздуми про наболіле", які надіслав нам Володимир Костянтинович Портянко, заслужений працівник культури України.

Чи буде вбито пам'ять?

                        З часів печерних, що зайшли за хмари,
                                    З часів нових, що хмарами стають,
                             Вожді вчиняють між собою чвари,
                                  Народи ж кров невинну щедро ллють.

                    Та є війна, коли тебе у вбивці
               Записують і є свята війна,
                              Коли стоїш за матір край криниці,
                                За рідний край, що нас в народ єдна.

                             Знов між могил гуляє мирне жито,
                 Але тривога грозяно встає:
                                    Якщо ж про них і память буде вбито,
                    Вона колись за зраду нас убє.
Леонід Горлач «Пам'ять»
 («Отчий поріг»)
Сьогодні хочу свої чергові роздуми про наболіле присвятити тим, хто не повернувся із війни.
Написати  ці роздуми мене надихнув вірш «Про Україну в мене все думки» Анатолія Урбана («Отак живу»):
            Про Україну в мене все думки,
                На жаль, вони тривожні і гіркі.
                Знов ворог підступає до кордонів,
                Невже війна? Кров в жилах аж холоне.
                Вже втрати є, бо Крим ми віддали,
                Нові порядки руські завели,
                Встановлюють диктаторський свій лад,
                Та й цим не задовольнився старший «брат»,
                Бо зазіха на всю він Україну,
                То що цього агресора зупинить?
                Зупинить наша одностайна віра
                У те, що можна подолати звіра,
                У те, що будем ми гуртом стояти
І рідну землю мужньо захищати.
Робімо все і всі, що тільки можем,
Й навалу відібємо ми ворожу.
Хай знають вороженьки всі на світі,
Вкраїна була й є, Вкраїні вічно жити.
Та не вже йде «Війна»?:
Война.
И смолкли птицы все,
И ветер листья не тревожит,
И только слышно,
Как шоссе
Солдатские подошвы гложет.
И только слышно, как гремят
Орудья наши в отдаленьи.
И мы идем за пядью пядь
Вперед, к разрушенным селеньям.
Война.
Сжимая автомат,
Мы вместо сел встречаем трубы.
И только слышно, как скрипят
Дороги каменные зубы.
 Иван Бауков  («Поэзия» 1975)
Йдемо, а:
Вокруг бои, вокруг сраженья.
В дыму пожарищ меркнет рань…
Седьмые сутки в окруженьи –
Болота, топь и глухомань…
И мы идем сквозь дни и ночи,
Выносим раненых друзей.
Лежим часами у обочин
И зубы стискиваем злей.
И твердо знаем: до сраженья
Нигде не сгинем, доживем.
Штыков не хватит – окруженье
Мы ненавистью разорвем!
  Константин Мамонтов  («Поэзия» 1975)       
        А продовжити мою розповідь хочу  віршем Надії Голіней із села П”ядики Коломийського району на Івано-Франківщині:
Чекала сина
Дивилось небо синіми очима
І яблуні в цвіту – на те ж весна.
Сиділа мати, згорбившись плечима,
Чекала сина. А його нема.
А молодий, весняний теплий вітер
Від подиху зеленої трави
Пянив, усівшись яблуні на віти,
На арфі грав мелодію весни.
Дивились вікна вогником надії,
Присіла мати на старий поріг,
У голові такі думки роїлись…
Старенький котик притуливсь до ніг.
Сиділа мати, як голубка сива,
Розносив вітер яблуневий цвіт.
Підняла руки і трима щосили
Над головою сина цілий світ.
А ось ще строки із вірша Анатолія Кравчука «Зажурилась мати»:
Не сумуйте, мамо, хай весною
Вітер принесе привіт хатині.
Покружляє в лузі над вербою,
Що стоїть, як дівчина, в хустині.
І чого ти, мамо, зажурилась,
Всі сини твої живі, здорові,
Бо ночами ти за них молилась,
І за це шанують чорноброві.
(грудень 1986 р. «Надвечірня зоря» 2001)
Мабуть неможливо у цій розмові не згадати  Василя Симоненка. Його вірші про матір, про рідну хату, про Україну ніби написані сьогодні:
Україно,  п”ю твої зіниці,
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
Україно! Ти для мене – диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.
Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю –
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матірю побуть на самоті.
Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти втекли на небо,
Ходить їх до біса по землі.
Бачиш: з ними щогодини бюся,
Чуєш – битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
Україно! Ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи – все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.
                                                      26.12.1961
Але цьому захиснику, на жаль, не судилось:
«А був він енергійним і завзятим» (памяті А):
І знов серед рідні ми втрати маєм,
Чомусь так важко нам їх обійти?
А був же енергійним він, завзятим,
Й здавалось, таким буде він завжди.
В гіркій задумі син його й дружина,
Це ж їм без батька не один рік жить,
Знов за столом гуртується родина –
В останню путь його благословить.
На цвинтарі людей ой як багато,
Хоча була груднева вже пора,
Прийшли сюди, йому щоб побажати
На світі тім і спокою, й Добра.
Заграв оркестр, хоч рідко це буває,
Та постарались друзі, всі прийшли.
На похорон весь люд труби скликають
Мелодії тужливі завели.
І людям є що гарне пригадати,
Він просто і відкрито жив,
Був активістом, гарним депутатом
І Справедливість, й Правду боронив.
Біля могил ми голови схиляєм,
І будемо робити це завжди,
Ми всі, живущі, памятати маєм,
Тих, хто пішли у інші вже світи.
 Грудень 2013 – травень 2014 рр.
Анатолій УРБАН  «Отак живу»
Далі:
Его зарыли в шар земной,
А был он лишь солдат,
Всего, друзья, солдат простой,
Без званий и наград.
Ему как мавзолей земля –
На миллион веков,
И Млечные Пути пылят
Вокруг него с боков.
На рыжих скатах тучи спят,
Метелицы метут,
Грома  тяжелые гремят,
Ветра разбег берут.
Давным-давно окончен бой…
Руками всех друзей
Положен парень в шар земной,
Как будто в мавзолей…
  Сергей ОРЛОВ  («Поэзия» 1975)
Але треба, щоб « Прилетіла душа Тарасова…»:
Прилетіла душа Тарасова
До височчя, де Канів й Дніпро,
Де земля з віковою окрасою
І де неба безмежний огром…
І сказала громаді, що знакова
Та зупинка на рідних вітрах.
А їй в леті отім неоднаково,
Як під серцем не видно Дніпра;
Як нема опертю тут основи,
І чужинство довкола взялось,
Бо ж цурається власної мови
В шкандибанні своїм Малорось…
Тож потрібно ставати на чати
І відмовитись від насолод,
Аби гідності знов научати
На віки український народ!
Петро МАХ  (газета «Літературна Україна» №21 4 червня 2009 року)
А закінчити свої чергові роздуми про наболіле хочу віршем  Анатолія Самійленка «Миру тобі, роде мій!!:
Вереснева тиша. Синь небес.
Килимами пломеніють квіти.
А далеко й недалеко десь
Рвуться бомби, умирають діти.
А далеко й недалеко  там
Ходить смерть і домовини сіє…
В Україні всім на щастя нам
Вересень у квітах пломеніє.
Кревні! Як ніколи, бережіть
Наші тихі осені барвисті.
Бо ж нелегко упродовж століть
Ми долали відстані вогнисті.
Вереснева тиша. Синь небес.
Скільки сонця в кетягах калини!
Миру тобі, роде мій увесь,
Під високим небом України!
Як мені і не тільки мені, а мабуть і усім українцям, хочеться, щоб нарешті настав мир на нашій землі, і не тільки вересень, а і увесь рік «у квітах пломенів».
Миру нам!
P.S.   Вірш Богдана Слющинського  («Витоки» Маріуполь 2001):
Молитись буду Господу щодня,
Аби не спопеліли наші душі
В жаровні часу, де кипить брехня,
У полумї  червоному, мов ружі.
Аби не правив месу сатана,
Живим не ставив поминальні свічі,
Щоб назавжди лишилася мана
В гіркім круговороті потойбіччя.
А ще – з пекельного рудого дна
Не долинав щоб злий залізний регіт,
Нова щоб в чистім полі борозна
Лягала плідно під лемішний скрегіт.
Щоб біль надій ніяких не плекав.
Щоб марили ми сонячними снами,
Щоб свіжий вітер скроні обпікав, -
Господь щоб змилосердився над нами.
Роздуми підготував Володимир ПОРТЯНКО
   Заслужений працівник культури України






Немає коментарів:

Дописати коментар