Про Великого Кобзаря, здавалось би,
чимало написано, багато відомо з його життя, однак, напевно, ніколи не
вичерпається цікавість до нього, його творів. Чому ми стільки років
ставимось до Т. Г. Шевченка з такою шаною, любов'ю, чому і сьогодні
через століття читаємо, вивчаємо його твори? Певно, секрет у тому, що
він – геніальний поет, посланий на нашу землю самою долею.
Відомо,
що кожне покоління вносить в історію нашого життя свої ідеї, своє
слово. І тільки Тарасове невмируще слово пройшло віки і теж близьке й
зрозуміле сьогодні. З роками перечитуємо "Кобзаря" і завжди по-новому
сприймаємо, знаходимо відповіді на свої запитання. Шкода, що сьогодні
ніде купити такої цінної книги, котра спонукає нас бути мудрими і
добрішими.
В багатьох сім'ях, старшого покоління в домашніх бібліотеках є твори Т. Шевченка, особливо "Кобзарі", а молодь їх не має.
Якось
зустріла жінку, котра онуку хотіла подарувати Шевченкового "Кобзаря" і
не змогла, бо не знайшла книги в книжкових магазинах.
Чому ж такі дорогі твори безсмертного Шевченка? Чому вони такі близькі?
Може,
тому, що так зворушливо Кобзар відтворив красу рідного краю і передав
нам найкращі її описи. Бо тільки в його творах — неповторна природа
України, тільки Шевченко нас переконав, що у цілім світі немає такої
України, немає другого Дніпра, ніхто не зворушив так глибоко рідним
"садком вишневим коло хати з хрущами, що поміж вишнями гудуть", ніхто
так не передав красу рідної, української ночі, коли небо – чорне море,
серед якого Місяць – срібний човник виринає, то потопає, а ген далеко за
хмарами, сам Бог заслуховує всього, що серед нашого степу могила з
вітром говорила.
Уміло передав Шевченко спів рідної землі у
прекрасній формі колядок, щедрівок! А Шевченкові пісні – їх пам'ятають
віками. Для багатьох ці пісні стали народними. І неперевершена сила –
"Реве та стогне Дніпр широкий". Її слухають стоячи і не без хвилювання.
Нещодавно прочитала спогади учасника битви за Дніпро, який згадує далекі тривожні літа.
"В
роки Великої Вітчизняної війни музей Т. Г. Шевченка на Чернечій горі
перетворили в концтабір. Хотіли знищити пам'ятник Великому Кобзарю,
замінували навіть. Але фашисти вирішили скористатись тим, що радянські
війська у народні святині не стріляють, тож окопали на Чернечій горі
важкі гармати і били по наших переправах. Воїни, справді, по Тарасовій
горі вогонь не відкривали. Ми форсували Дніпро, обійшовши ворога з
флангів».
Вже тоді на Канівськім плацдармі подвиг О. Матросова
повторив поет Борис Котов. Гітлерівським батарейцям вдалося втекти, і
фашисти відкрили артвогонь по пам'ятнику на відстані. Сотні снарядів
вибухали в той день на Чернечій горі, не один осколок поранив бронзове
тіло поета. Але витримав Тарас, не скорився, не впав.
Один із поетів В. Соботович пізніше напише:
Щаслива мати, породивши сина.
Щасливий син, прославивши її.
На світі є Шевченко й Україна –
То батько й мати дорогі мої.
Один
із шевченкознавців В. Портянко у своїй колекції зібрав 1200 віршів,
присвячених Великому поету. Шевченкові слова і нині актуальні, бо
правда, за яку закликав боротися Шевченко, як говориться у святому
писанні, – життя. Саме тому з глибшим пізнанням поета, ще глибше западає
в нашу душу його живе слово. Бо за ним стоять – любов і пам'ять.
А
ще його твори пробили мур байдужості до українського слова, піднісши
відразу нашу мову і літературу на нечувану височінь. Слово Шевченка
"людям серце розтопило". І колись поет з презирством говорив про тих,
хто цурається рідного слова. Була його мрія: "Що наше слово не вмирало".
Хіба не актуальні ці слова сьогодні?
Пройдуть роки, але ми будемо
звіряти своє життя з поглядами Шевченка. Бо, як сказав про нього Б.
Олійник: "Т. Шевченко не дав нам забути, що ми — українці, і вже тому
він безсмертний".
І завжди над нашою землею буде лунати:
Є на світі така країна.
Вона, як мати рідна, для нас.
І вічна буде жити Україна,
І вічно буде жити в ній Тарас.
Валентина СІЧКАР.