понеділок, 29 лютого 2016 р.

Роздуми над книгою: Люко Дашвар "Покров"

  І знову у нас в гостях Валентина Іванівна Остапчук. Написала про свої враження від прочитання нової книги Люко Дашвар "Покров"
  Дашвар Л.
       Покров: роман/ Дашвар Люко.- Харків: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля", 2016.- 384 с.
   - Покров - значить захист. Бо все своє існування Україна страждає як не від чужинців,  то від своїх яничарів і потребує захисту.
   Отож - грудень 2013 року. Майдан. Хтось вступає в боротьбу проти тих, хто обкрадає країну, а хтось сюди проникає, щоб нажитись на людських копійках, зібраних на допомогу Майдану.
    То ж як там не було, майдан пробуджує не тільки Україну, а й кожну сім'ю. З уламків головна героїня Мар'яна збирає свою, яка перед цим розпалась. Паралельно вона веде пошуки предків, які заповіли великий скарб, не знаючи про те, що нащадком у сьомому поколінні є сама. Спочатку, узнавши, рветься отримати те багатство. Та згодом зрозуміла, що найбільший скарб - право на любов і стати матір'ю.
    Прикро, що століттями багату неньку -Україну  обкрадають свої ж люди.
    Пригадуєте, на зорі самостійності велась мова про гетьмана Полуботка, який вивіз скарби в Англію, щоб не привласнили вороги, з умовою, як стане Україна вільною, повернути їх.  Поговорили, та й на цьому кінець. Бо хто ж віддасть обездоленій країні?
   А скільки  фашисти у  Другій світовій війні  вивезли з неї багатства, навіть землею не погребували. Добре, що хоч їх нащадки зрозуміли і вертають потрохи.
   А Янукович і йому подібні скільки вкрали і вивезли в чужі країни?
   У книзі подібна історія. Прапрапрабабуся Мар'яни вивезла в Канаду скриню із золотом втікаючи від переслідувань і прокляття, бо согрішила.  За її заповітом спадщина мала повернутись в Україну. Та умови були настільки безглузді, що все золото залишилось в Канаді. Отже, ті країни процвітають, а наша бідніє. 
  Книга вчить: "людина повинна знати своїх предків. Тому і поміч не потрібна, бо рідна кров - покров, захист"
Валентина Остапчук
ветеран педагогічної праці

пʼятницю, 26 лютого 2016 р.

Роздуми над книгою: Нік Перумов, Сергій Лук'яненко "Не час для драконів"

   Ірина Коренга  дуже любить  читати книги.  Ще в першому класі  вчителька привела дітей в бібліотеку і ось уже дев'ять років дівчинка є  палкою прихильницею друкованого слова. Любить читати на різноманітну тематику, особливо подобається їй фантастика. Нещодавно Іринка прочитала книгу  Ніка Перумова та Сергія Лук'яненка "Не час для драконів" і написала відгук на прочитану книгу.
   -Книга дає нам знання,  учить жити. Лише за допомогою книги ми можемо відкрити для себе нові світи і знайти відповіді на багато питань.
   Я дуже люблю читати. Однією з моїх улюблених книжок є "Не час для драконів" Сергія Лук'яненка та Ніка Перумова. Це чудова фантастична історія про подорож двох друзів до чарівної країни, яка була завжди поруч. але люди за своїми клопотами просто не помічали її.  На прикладі головних героїв ми вчимося добру та дружбі. Саме вони є втіленням милосердя і відваги. Дуже важливим в книжці є ще те, що вона містить безліч цікавих і корисних фактів, що стали мені в пригоді у  повсякденному житті.
   Рекомендую всім прочитати цю книжку. Обов'язково отримаєте безліч вражень!

середу, 24 лютого 2016 р.

Роздуми над книгою: Сергій Лойко "Аеропорт"


  Валентину Іванівну Остапчук вразила книга Сергія Лойка "Аеропорт" і вона відразу ж написала відгук на книгу.
 
   Сергій Лойко - кореспондент і фотограф Los Angeles Times, що спеціалізується на війнах і збройних конфліктах. За цей час він написав понад тисячу статей і опублікував понад 600 фотографій. Його статті та фотографії передруковувалися в сотнях газет і журналів по всьому світу. Висвітлював збройні конфлікти, революції і війни в Нагірному Карабасі, Румунії, Таджикистані, Чечні, Афганістані, Грузії, в Іраку. У 2004 році написав документальну книгу «Шок і Трепет. Війна в Іраку ». Українську революцію і подальшу війну Сергій висвітлював практично без перерви до з першого дня 30 листопада 2013 року по лютий 2015 року.
      - "Аеропорт" - головна книга про війну, якої не повинно бути, про героїв, які хотіли жити та вмирали. Автор, Сергій Лойко, був єдиним іноземним кореспондентом, який побував у Донецькому аеропорті в жовтні 2014 року і провів там чотири повних дні з кіборгами.
   Там була м'ясорубка не на життя, а на смерть. 240-денна облога аеропорту, найкращого за оснащенням в Європі, перетворила його в суцільні руїни.
   Автор книги - американський фотокореспондент російського походження пройшов війну в Нагорному Карабаху, Румунії. Таджикистані, Чечні, Грузії, Афганістані. Іраку. Але те, що він пережив в аеропорту - ніщо в порівнянні з минулим. Маленький гарнізон вдень і вночі відбивав атаки ворога, який значна переважав у живій силі,  техніці. Кіборги, їх так супротивники назвали  за живучість і впертість, тримались мужньо до останнього. Відірвані від діючої армії, в облозі, без води і їжі, показували справжній героїзм, бо кожну мить ризикували життям.
    Багато епізодів в книжці хвилюють до глибини душі. Сам автор,  безпосередній учасник тих подій, пережив, наприклад, дивовижне, до тремтіння в тілі, відчуття, коли на Майдані співали Гімн країни кілька сотень тисяч людей. Один з героїв, рятуючи лише ногу мертвого танкіста, який згорів у танку, сам був поранений, а потім одержав смертельну кулю. Інший ціною життя вішає жовто-блакитний прапор у ворога під носом. Прапор майорів, а герой уже був мертвий. А яке приниження придумали нелюди, влаштувавши парад полонених! Майже всі з них були поранені, покалічені після катувань і потребували медичної допомоги, а не ось такого брутального поводження. Двома автобусами привезли учасників ганьби, розгорнули лозунги "Фашизм не пройде", "Долой киевскую хунту". Інші кричали: "Позор!, "Позор!". Жінки верещали і кидали в полонених каміння. Все знімалось на камеру,  щоб згодом показати по телевізору. Не витримували рідні, побачивши такі кадри, непритомніли, упізнавши своїх. 
  Не можна спокійно читати рядки про той холод, який теж був не на користь обложених з усіх сторін. А в буржуйці-пічці топили галетами, бо вже все, що піддавалось вогню, було спалено, а галети все рівно не можна було їсти - зуби поламаєш. Дещо з їжі було, але найстрашніше те, що критично танули запаси питної води. Вона була, але в замерзлому вигляді. У пальниках не можна було гріти,  бо газ закінчувався. Тому зрізали ножем шийку бутля і ножем довбали лід із середини. Відколювали шматочки. клали їх до рота й розсмоктували, як льодяники. Кіборги всі абсолютно кашляли, чхали і були хворими. Хотілось тепла, нормальної їжі і  води. жартували, бідні, між собою, що кіборг може невідривно дивитись на три речі воду, вогонь і на те, як інші воюють. 
    Одному з героїв книги, Олександрові, одну лише ніч прийшлось випадково попасти за лінію фронту без каски, без бронежилета і, слава Богові, живим залишитись і вернутись додому - ніхто не повірив, що він був у пеклі, навіть дружина. Лише сивина, якої раніше не було, і вибиті вікна й двері в його машині, якою він віз військових на війну, та калюжі крові в салоні свідчили про те, де він був.
   Без сліз не можна читати рядки, коли позивні з чиєїсь мобілки обізвались українською народною піснею "Ой, чий то кінь стоїть..." у виконанні Вакарчука. Всі, хто ще залишився, підхопили її і доспівали до кінця.
    А термінал уже , практично,  не мав ні стін, ні даху, коли надвечір, 20 січня 2015 року налетів "Град", розметав своїх і чужих і обвалив усе, що ще стояло в аеропорту,   а допомоги і рятунку з боку армії так і не було. І кому треба було стільки жертв? І що було захищати? Руїни? 
   Потім автор скаже: "Росія позбувається свого людського лайна, шлаку, сміття. А Україна втрачає свою еліту. Своїх найкращих хлопців."
    Закінчилась книга та не закінчився біль за втраченим. Він буде довго ятрити душу, бо такої війни не повинно було бути. Бо хіба можна забути такий факт( це в ЗМІ повідомлялось), як один поранений солдат просив у друга: "Хіба тобі жаль одного патрона для мене, добий, щоб не страждав?" Це жах! Хай згине війна!
Валентина Остапчук 
ветеран педагогічної праці



неділю, 21 лютого 2016 р.

Небесна Сотня на сторожі миру і свободи.

   День Героїв Небесної Сотні — пам'ятний день, що відзначається в Україні 20 лютого.
 Історія України мала багато трагічних періодів. Коли свобода і навіть сам факт існування українського народу опинявся під загрозою. Але завжди в такі періоди найкращі сини і дочки України ставали на захист своєї землі, своєї держави, своїх співвітчизників. І коли знову настав цей час,  час вибору між свободою та рабством, світлим майбутнім та темним минулим, справедливістю та тиранією -  на Майдані пліч-о-пліч стали українці і євреї,  вірмени, грузини і білоруси. Їх об'єднала українська земля та бажання жити у вільній країні. І ні кулі снайперів,  ні гранати, ні нелюдська жорстокість не змогли перемогти цих людей. Вони гинули, та не здавались...
   Так на Майдані з'явилась ще одна сотня - Небесна.  Кожен із них заплатив за свої переконання найвищу ціну - життя. І для нас є святим обов'язком гідно вшанувати Героїв. Щоб ми пам'ятали - хто і за що загинув.
   В Голобській селищній бібліотеці була проведена година скорботи "Небесна Сотня на сторожі миру і свободи". З інформацією про подвиг учасників Майдану  виступила В.В.Січкар. Після виступу  о. Ніфонта, священика  Свято-Георгіївського храму  хвилиною мовчання вшанували присутні загиблих Героїв та запалили свічу пам'яті.

четвер, 18 лютого 2016 р.

Засідання клубу "Світлячок"

  Відбулось чергове засідання клубу любителів книги "Світлячок" на тему: "Гортаючи книжкові сторінки ми пізнаєм природу свого краю"
 Найбільшу насолоду і радість, найпалкішу любов до рідного краю, до життя викликає спілкування з природою. Вона чарувала і чарує, хвилювала і хвилює людину. Шепіт голубої води, зелених дібров, спів дзвінко­голосих пташок, запах і розмаїття квітів - усе це дорога серцю, ні з чим незрівнянна краса рідної землі. Читаємо у вірші нашої землячки Людмили Ржегак:
Земля не просто нас годує,
Наснагу для життя дає.
Вона красою світ чарує, 
Із надр багатства дістає.
Любіть її, вона безсмертна, 
Покірна,  щедра і свята.
В ній сила предків потаємна
І дивовижна теплота...
Діти принесли до бібліотеки і повісили на деревах годівнички для птахів:
 
 Залишили горішків для білочки, яку часто бачимо в парку - мандрує собі від дерева до дерева.
  Бібліотекар провела огляд літератури на дану тему.
Завдяки книгам ми постійно переконуємося в тому, що мати-природа в усі часи відігравала важливу роль в житті людини. Звичайно, з цієї причини її потрібно берегти. Людина – невід’ємна частина природи. Втративши її, вона втратить себе і своє життя.

Використана література:

  Беркало Л.
   Зелені скарби України.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2011.-192с.









Волошин І.
     Екологічні пригоди тварин.-Тернопіль: Підручники і посібники, 2005.-80 с.





 


Грущинська І.В. 
       Сторінками Червоної книги України: Зникаючі рослини: Довід учня.-К.: Освіта, 2005.-95 с.




 



Давидов А.І., Кузнецов Г.Ю.
     Знай, люби, бережи: науково-художня книжка. К.:Веселка, 1979.- 118 с.







 
 Ільченко О.
      Бджолині родичі: науково-популярна проза/ Олесь ільченко. - К,: Грані Е, 2010.-64 с.



 



       Ільченко О.
           Жуки та інші поважні особи: науково-популярна проза/ Олесь Ільченко.- К.: Грані - Т, 2011.- 56 с.



 




     Ільченко О.
         Риби річок та озер: науково-популярна проза /Олесь Ільченко. -К.: Грані - Т, 2010 .- 88 с.








Коляда М.Г.
     Таємниця рослинного світ: Дивовижні факти з життя рослин.- Донецьк: ТОВ ВКФ "БАО", 2008. -272 с.


Рослини .- К.: Національний книжковий проект. 2011. - 40 с. (Аванта. Україна. Ерудиту)







 

Талпош В.Л.
     Рідкісні та зникаючі хребетні західних областей України: види, занесені до Червоної книги України/ В.С.Талпош.- Тернопіль: "Навчальна книга - Богдан", 1999.- 136 с.
 

середу, 17 лютого 2016 р.

  Запрошення.
В п'ятницю, 19 лютого, о 14 год. , 
в читальному залі Голобської селищної бібліотеки відбудеться  літературна зустріч на тему 
"Книга в моєму житті"
Запрошуємо всіх , хто любить і шанує книгу!

пʼятницю, 5 лютого 2016 р.

Роздуми над книгою: Ушенко Володимир "Будні районного гебіста"

  
   І знову  Валентина Іванівна Остапчук продовжує рубрику "Роздуми над книгою". Вона написала про свої враження від прочитаної книги "Будні районного гебіста" В.Ушенка.
   Ушенко Володимир 
          Будні районного гебіста (сповідь опера КГБ СРСР). Нариси/ Володимир Ушенко. -  К.: Український пріоритет, 2013. - 208 с.
 - Автор Володимир Ушенко в новелах розкриває сатанинську діяльність кагебешників. серед яких і він служив, "натхненний  численними книгами-фільмами-оповіданнями про "холодну голову, гаряче серце і чисті руки".  Мріяв долучитися до когорти славетних..."  Так пише в новелі "Сатанинська організація". Вона займалася наглядом за всіма мешканцями. Тому існувала ще й мільйонна мережа сексотів - "секретних сотрудников", які доносили на своїх товаришів. близьких та навіть рідних. Хто не йшов на вербовку,  "тоді ці громадяни йдуть або до в'язниці, або отримують такий квиток по життю, що краще було б до в'язниці",  - пише автор. Йому, - зізнається,  - "невимовно бридко і соромно за свою тодішню державну діяльність".
    Книга ця - своєрідна сповідь колишнього слуги Сатани. Вона правдива,  з неї випливають страшні картини нашої недавньої дійсності. Не хочеться навіть вірити в таку реальність. Для нас вона як кошмарний сон. До одержання самостійності України ми нічого цього не знали. Це було цілком секретно, під великою забороною. Тому, коли Володимир Ушенко написав цю книгу, дехто оцінює її як "бомбу". Бо нам стало відомо про всі злочини. Це був тотальний геноцид. Наведу приклад з книги лише про одне із сіл недалеко від Києва - Чедвин, Богуславського району. Так от - у вересні 1945 року з нього вислали понад 800 чоловік "на поселення у віддалені райони СРСР" як "бандопосібників" ОУН - УПА. Це майже вся молодь села. І не десь  на заході , а в центрі України!  А як переслідували тих, хто вертався з полону, майже за ворогів вважали. 
   Проливається світло на деяких горе-вождів. Батько автора книги, лейтенант армії, сказав синові:  "Якби не Жуков, ми виграли б війну раніше, а якби не Сталін, то війни не було б взагалі"
   А Володимир Путін, колишній кагебешник, і досі свої замашки проявляє. Про це ми нині пересвідчуємось. Не вдалось тоді підкорити Україну, то й не може примиритись ніяк. Але прикро,  що багато росіян підтримує його. У своєму інтерв'ю він говорив про націю переможців і не згадав про націю переможених українців, через чию територію воюючі армії пройшли двічі. Не обмовився він і про наказ Сталіна "про випалену землю",  про розстріляних НКВД   в'язнів українських тюрем,  про підірваний Хрещатик і Успенський собор у Києві,  про висаджені в повітря українські заводи,  шахти і Дніпрельстан,  про знищення чекістами поранених червоноармійців  військового госпіталю Одеського гарнізону, про залишене напризволяще  стотисячного угрупування червоноармійців в оточеному Севастополі...
   А ще можна добавити (з цієї книги взято),  як вивозили кудись і розстрілювали тих, хто жив без сім'ї і був без рук і ніг після війни. А ще про сотні і тисячі тих хто був членами сімей,  у яких хтось був учасником визвольної боротьби,  вивезених в Сибір або розстріляних чи закатованих під час допитів.
  Про це і багато інших вражаючих фактів дізнаєшся,  читачу, із цієї книги. Зроби висновок ,  щоб ніколи таке не повторилось.
В.Остапчук
ветеран педагогічної праці

середу, 3 лютого 2016 р.

Новини з життя селища: "Де народжується добро"


  Жіноче серце – джерело добра  й  миру, милосердя і любові, а коли війна, небезпека над сім'єю, родиною, країною, коли гинуть діти, – воно стає ще більш чутливим, крається навпіл, нестерпно болить і хоче допомогти.
  На Сході нашої України ще й досі війна. І нема, мабуть, людини, котра була б байдужою до тих подій. Для тих, хто сьогодні перебуває на передовій, хто захищає мир на нашій землі, особливо хочеться простягнути руку допомоги. Адже,  саме доброта та милосердя були найбільш  притаманні  в усі часи нам,  українцям.
   І не можна сказати сьогодні, хто першим кинувся на допомогу воїнам АТО. Бо допомагали всі, кожна сім'я, кожна родина в селищі. Збирали продукти, кошти, плели шкарпетки, маскувальні сітки, писали листи. Та хіба можна все перерахувати?.. Головне, що це не був лише збір – це щедрий поклик душі, щире вболівання за завтрашній день дітей країни.   На превеликий жаль,   трагічні події на Сході не стихають. І знову волонтери спішать на допомогу – так хочеться, щоб там, на передовій, відчули чарівність Різдвяних свят, поласували домашніми смаколиками. 
  Саме для того і зібрались доброчинці у хаті  священика Ніфонта Свято-Георгіївської церкви смт Голоб. Адже  святиня завжди була центром благодійної допомоги. 
 На цей раз прихожани  не тільки зносили продукти харчування: овочі, продукти, різну консервацію, але й пекли новорічні печиво та пиріжки. Одні випікали  на місці, інші приносили з дому. А молодь пофантазувала, аби прикрасити випічку. 
 Отож, на декілька днів хата перетворилась на кондитерський “цех”, де в спільну хорошу справу вкладалися заодно теплота душі, щирі вітання та новорічні зичення. Здається, куди вже там  знаменитим кондитерам?!

Хотілося б, аби наша допомога була корисною для воїнів АТО, додавала їм сили, здоров'я і наснаги!
Валентина СІЧКАР.

Новини з життя селища: Районний фестиваль "З Різдвом Христовим!"

 "Україна колядує, колядує вся Земля, в небі ангели співають – прославляємо Христа!" – ці слова були лейтмотивом фестивалю колядок і щедрівок "З Різдвом Христовим!", який нещодавно відбувся в районному будинку культури селища Голоб.

Новини із життя селища: Різдвяний зорепад.

    
 "Різдвяний зорепад" – так називався вечір колядок, який провів благочинний Голобського благочиння УПЦ ієромонах Ніфонт.
     Сама Свято-Георгіївська церква була святково прибрана, у ній витав дух святості, величі Божої благодаті. Храм не міг вмістити всіх бажаючих.
 Свято розпочалось зі служби Божої, яку провели священики сіл Попович, Нужеля, Нового Мосира, Жидичина. Церковні хори, увібравши всі тонкощі церковного піснеспіву, велично прославляли народження Ісуса. 
   Свято продовжили колядками запрошені церковні хори з Попович, Нового Мосира, а також хор ветеранів селища "Червона калина".
  Народного колориту дійству  додав співучий етнографічний колектив під керівництвом Валерія Гладунця. Присутніх вразив спів з часів далекої давнини.  Приємно здивувала "колісна ліра" – для багатьох не знаний інструмент, хоч в минулому він був відомий на Волині.
 Кажуть, що талант – то дар Господній. Саме талант вмілого духовного наставника, мудрого керівника, знаного організатора має наш о. Ніфонт. Неповторне, чудове, незабутнє Різдвяне дійство організував він не тільки для своїх прихожан, бо на подвір'ї храму зібралось чи не усе селище. Було багато молоді, дітей. 
 Тут  збудували сцену, прикрасивши її гірляндами, домотканими килимами, доріжками, саморуч вишитими виробами. А над нею – великий напис "Боже, благослови Україну миром!".
   Зі сцени присутніх привітали голова Ковельської РДА Віктор Козак, Голобський селищний голова Сергій Гарбарук.
 Сцену заповнювали все нові і нові колективи колядників. Це були церковні хори навколишніх сіл, Голобської церкви, а також дитячі колективи колядників "Яворина", "Дударик" та "Гомін".  
Але шоу – це видовище. Тож яке свято без великого танцю? Тут тон завдали кияни. Вони вміло поєднали колядки з вихором танцю. До речі, керівника гурту Валерія Гладунця знають в Україні не тільки як великого цінителя народних традицій, обрядів, але й як вмілого організатора дозвілля. Його таланту не було меж. Ритму танців, музики піддалися і дорослі, і діти, і молодь. 
 У той вечір було все: і щедра кутя, яку роздавали волонтери церкви, і трав'яний духмяний гарячий чай, і вогнища, де можна було на довгих палицях-шампурах підсмажити шашлик із сала та картоплі, спеціально для цього приготовлені, і пиріжки від голобських прихожан-господинь.
Сміх, радість кругом й щирі вітання "Христос народився!" – все це наповнювало душі неперевершеними враженнями. Дійсно, свято стало торжеством великої Христової віри, надії та любові.
  Хочеться щиро подякувати організаторам, особисто благочинному о. Ніфонту за подароване Новорічно-Різдвяне свято!
Валентина СІЧКАР.