Шановні колеги!

Щиро вітаємо Вас з професійним святом!

Бажаємо процвітання вашим бібліотекам, а працівникам - натхнення і плідних звершень, міцного здоров'я і достатку, віри, надії, любові і мудрості у виконанні професійних обов'язків.

Один день із життя бібліотеки.

    Валентина Іванівна Остапчук та Валентина Володимирівна Бережна прийшли по новинки літератури.

До бібліотеки - всією сім'єю.

Аня Калайтанова хоче почитати П.Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні"

Марія Федорівна Янко і Ніна Іванівна Грабовська цікавляться - що ж там нового в пенсійному законодавстві і як оформити субсидію.

Завжди багато користувачів в комп'ютерній кімнаті.

Учасники клубу "Червона калина" шукають потрібний матеріал в улюбленій  районній  газеті "Вісті Ковельщини"

Надійка  Клодчик також прийшла в читальний зал переглянути потрібну газету.

А які цікаві та яскраві книги на дитячому абонементі - кожен знайде потрібну.

Світлана Талан - моя улюблена письменниця.

   

    - Дуже люблю читати твори Світлани Талан. І я не можу написати тільки про одну із її книг. Мені подобаються всі, які я читала: "Не вурдалаки", "Помилка","Коли ти поруч", "Любі мої зрадники", "Розколоте небо", "Оголений нерв".  Дякую їй за такі чудові книги. Всі вони зачіпають за живе,  неможливо залишитися осторонь долі всіх її героїв. Сльози навертаються на очі від осмислення сюжетів  книг. І це нормальна реакція для мене. Книги дуже легко читаються, на одному подиху. Захоплюють так, що з перших сторінок неможливо відірватися. Читаєш книгу і складається враження,  що слухаєш чиюсь цікаву історію з життя. Раджу прочитати всі, без виключення, твори Світлани Талан! На мою думку - побільше б таких цікавих книг!
Антоніна Кудриль,  постійна читачка  Голобської селищної бібліотеки.

Ніхто не забутий.

    До Дня партизанської слави юні волонтери, на чолі з головою ветеранської організації селища М.Ф. Янко поприбирали могили партизанів. Марія Федорівна - ветеран війни,  вона із сім'ї партизанів,  проживала у селі  Партизанське (Угли). Розповіла дітям про подвиги захисників Вітчизни, які у тилу ворога боролися із загарбниками, наближаючи Перемогу.

Чарівні "Чарівниці"

      Чарівний спів жіночого тріо "Чарівниці" районного будинку культури  у складі Людмили Клинової, Наталії Щур, Зінаїди Куницької  вже багато років  є окрасою святкових концертів.  У репертуарі чарівних дівчат є різні пісні  - патріотичні,  українські-народні, жартівливі, про кохання та інші. Понад усе вони люблять пісню, дбають про відродження української культури, з радістю дарують свій талант людям. 

   Дівчата є читачами нашої бібліотеки і жоден масовий захід в бібліотеці не проходить без їх участі. Нещодавно вони підтвердили звання народного аматорського колективу, з чим їх вітаємо!

Роздуми над книгою: В.Нестайко "Тореадори з Васюківки"

  Нестайко В. 
       Тореадори з Васюківки: трилогія про пригоди двох друзів.- К. Радянська школа, 1984.- 431с.

     Продовжує рубрику "Роздуми над книгою" наша юна читачка Альона Будчик. Сучасний стиль життя все більше витісняє книгу на задній план, адже існує багато інших способів отримання інформації. Але Альонка вважає, що книгу нічим не заміниш.  Вона формує свідомість, інтелект, моральні якості, збагачує словниковий запас. Просто читати - це занадто мало для сучасної людини, треба осмислювати, аналізувати, збагачувати свій розум досвідом поколінь, навчитися адаптуватися в суспільстві.
   - Як повелося з давніх-давен перша література, з якою знайомиться дитина, як тільки опановує світ читання - це дитяча книга. Будь це казка, легенда, повість, звичайна небилиця - саме з них дізнаємось, звісно окрім повчань батьків, про добро і зло, незвідані далекі краї, сміливих і відчайдушних героїв.
    Таких дивовижних книжечок на світі безліч, але серед них хотілося б привернути вашу увагу до повісті Всеволода Нестайка "Тореадори з Васюківки". Саме ця книга стала моїм провідником у світ неперевершених творінь цього чудового автора. 
    Познайомилась я з цією книгою випадково. Чесно признаюсь - на перший погляд вона мене не зацікавила - доволі великого формату, більш як 400 сторінок, майже немає малюнків. Погодьтеся, для десятилітньої дитини не дуже вдалий вибір. Але цікавість взяла гору. З перших сторінок,  не побоюсь цього порівняння -  моєї так званої Біблії, я поринула в дивовижний світ двох закадичних  друзів Яви Реня та Павлуші Завгороднього. Метро під свинарником, спасіння Собакевича, Робінзон Кукурузо, піраміди на баштані і, звісно, славнозвісний бій биків захоплять вас з такою силою, що навіть не помітите, як перегорнете останню сторінку, а надалі будетеще дуже часто повертатись до її прочитання. Як малий, так і старий буде зачарований цією книгою, томущо якби не було прикро, але щось більш веселе і дотепне, на жаль, важко знайти в нашій літературі. Хоча в книзі описане дитинство звичайних українських хлопчаків із села Васюківка. Цю книгу перекладено двадцятьма мовами і внесено до особливого "Почесного списку Андерсена", як один із найвидатніших творів світової літератури для дітей.
    На жаль, буремні події сьогодення, які сколихують нашу свідомість вплинути не тільки на українську політику, економіку, а й літературу. В 2013 році видавництво "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА перевидало книгу з акцентом на те, що - цитую -"це видання позбавлене деяких неминучих ідеологічних нашарувань минулої доби, деталей незрозумілих сучасному, а тим паче майбутньому читачеві" Але скажіть, будь-ласка, що може бути незрозумілим у житті двох сільських дітлахів?  Тим паче ідеологічним? Так, там, в якійсь мірі є згадка про СРСР - але це наша історія, не знаючи якої ми не будемо мати майбутнього. Тому рекомендую вам читати цю книгу саме у старому виданні. Як читач двох версій скажу, що це набагато приємніше і цікавіше.
     Про "Тореадори з Васюківки" можна розповідати довго. Але, як говорить народна мудрість - "краще один раз побачити, ніж сто раз почути" Так що читайте і насолоджуйтесь! 

Миру вам і чудових книг (у Голобській селищній бібліотеці)!

Роздуми над книгою: Горліс-Горський Ю. Холодний Яр.

   Горліс-Горський Ю. Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня  полку гайдамаків Холодного Яру/Юрій Горліс-Горський.-Вид.18-те,допов.-Київ: Історичний клуб "Холодний Яр", 2013.- 512 с.: іл. - (Серія "Українська воєнна мемуаристика")

    Документальний роман про одну з найгероїчніших сторінок нашої історії минулого століття. Про козацьку Холодноярську республіку, яка від малого до старого піднялася на боротьбу з окупантом і ворогові не було пощади. 

     Валентина Іванівна Остапчук написала про свої враження від прочитаної книги. 

    - За жанром  - це спомини осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру. Як щоденник тих подій, які відбувалися в Центральній Україні в 1917-1920 роках.

   По суті - це була кривава "м'ясорубка" з обох сторін. Виявляється, ще тоді йшла боротьба за самостійне життя. І, мабуть, звідти й походить вітання, властиве борцям УПА, "Слава Україні!" уже в період 40-х років.

   Український народ ще тоді започаткував боротьбу, яка ще й нині продовжується, бо ж сусідам нашим прикро, що ми 20 з лишнім літ жили без їхньої опіки. 

   Книжка друкувалася за кордоном, бо радянська влада приховувала правду про повстанців Холодного Яру. Він нам уже знайомий  із шкільної програми з української літератури, коли вивчали поему Т.Г.Шевченка "Гайдамаки", в якій йдеться про повстання під назвою "Коліївщина", яке очолювали Гонта і Залізняк. Тоді боролись проти поневолення України польською шляхтою.Нині ж три роки рідна земля конала в кривавих муках тяжкої боротьби за утворення своєї держави, Народної Республіки, зустрівши перешкоди з боку більшовиків, які насаджували свої порядки жорстокими методами насилля.

    "Воля України - або смерть!"- таке гасло супроводжувало борців за волю. Сам автор книги Юрій Горліс-Горський прожив не життя, а пригодницький роман. Це його літературний псевдонім, а справжнє прізвище Городянин-Лісовський. Серед гайдамаків Холодного Яру мав псевдо Залізняк. 
    І не раз дивився смерті в очі, ризикуючи життям не тільки безпосередньо в бою, а й у більшовицьких тюремних катівнях. Та доля була до нього прихильною і залишила в живих для того, щоб донести до наших днів ті події, що й досі хвилюють.
    Дякуючи йому стало відомо про московські злочини в Україні, про отаманів боротьби  - Олександра Квашу, Прокопа Пономаренка, Василя Чучупака, Пилипа Хмару, Чорного Ворона, Ларіона Загороднього та інші.
    Правдивість описаного автором підтверджується спогадами очевидців, фотографіями, вперше опублікованими. Герої книги, що очолювали боротьбу, мали глибокий природний розумі чималий життєвий досвід, були інтелігентними, вихованими, начитаними, мали відповідну військову освіту і підготовку. Все це допомагало їм перемагати ворога навіть там, де, здається була безвихідь.
    Суворі закони існували в повстанців. Зрадників карали насмерть. Юрій Горліс-Горський власноручно підписав навіть вирок своїй коханій - смерть за зраду боротьби. 
    Повстанці жили в тяжких умовах: зимою в землянках, а влітку просто неба. Та рідко їм приходилося перебувати на одному місці. Виснажливі нічні пригоди, напади і сутички, часті переходи (бо ворог наступав весь час на п'яти). Таким неспокійним життям, холодним, а іноді й голодним приходилось задовольнятись. Ніщо не лякало їх, бо мали, здавалось, залізні нерви та сталеве серце. Все добували в бою: і коней, і зброю, і одяг, і харчі. Але й селяни підтримували їх, бо в тій боротьбі були задіяні їх рідні: сини, чоловіки, брати, кохані, батьки. Наприклад, у Медвині була міцна повстанська організація. Мешканці його добре озброєні, село оточене окопами, колючим дротом, перевернутими догори зубами боронами і не впускали до села "совєтськую  власть". 
    Криваві жнива, побоїща з обох сторін вражали своєю жорстокістю, ненавистю, які закінчувалися сотнями трупів. Навіть коні не витримували: "...лежав біля партизана, якому бракувало півголови, доброї породи кінь зі зламаною ногою і розірваним боком. Поклавши знесилено голову на землю,. кінь зрідка стогнав і ... плакав." Хіба можна бути байдужим, читаючи таке?
     А в цей час навколо буяла природа. Автор пише, що та місцевість нагадує Кавказ у мініатюрі. Здавалось, живи і милуйся земною красою, дану Богом. Та ні, кров лилася рікою, щоб здобути волю одних, а інших щоб поневолити. А сили були нерівні. То ж хто загинув, хто через кордон перебрався, а кому судилось попасти в полон і в Сибірі доживати віку. Дехто змінив прізвище і навіть дожив до 1936 року, в якому через сексотів розстрілювали, не дивлячись на строки давності. 
    Та всіх не знищили, є нащадки повстанців: їх діти, внуки, правнуки.
    Край, овіяний козацькою славою і скроплений кров'ю борців за волю України є взірцем для всіх поколінь, які черпають звідти національний дух непримиренності перед поневолювачами.
   Свято шанують українці історичну пам'ять, яку хотіли в свій час стерти, про тих борців, для яких бій за Україну був способом життя. Відкрито меморіальні дошки, пам'ятники на їхню честь, біля їхніх могил збираються не тільки рідні, а й представники з усієї України і з-за кордону. 
    А в столиці Холодного Яру Мельниках часто відбуваються найбільші урочистості з нагоди вшанування борців з ініціативи історичного клубу "Холодний Яр" та за участю видатних діячів. Таких, як Герой України Левко Лук'яненко, письменник - автор роману "Чорний Ворон" Василь Шкляр, кобзар Василь Литвин, донька Юрія Горліса-Горського Лариса Янг, редактор-упорядник книги "Холодний Яр" Роман Коваль (він і організатор цих урочистостей) та інші. Представник з Луцька, верховний отаман "Великого козацького кола " Володимир Присяжнюк закликав берегти пам'ять про українських героїв, тоді вони постійно будуть з нами.
 Герої не вмирають!

Ветеран педагогічної праці 

Валентина Остапчук

  

  

Роздуми над книгою: С.Талан "Розколоте небо"

    Талан С. Розколоте небо : роман / Світлана Талан ; передм. О. Хвостової. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2014. — 352 с.

 Тема, яка бентежить українців більше ніж 80 років, втілилася у роман «Розколоте небо». У творі розповідається про родину Чорножукових, яка завжди вміла добре працювати. Але плоди цієї праці зібрала колективізація – усе нажите треба було віддати. Що далі, то дужче. За короткий час щедрі й добрі люди перетворилися на примари… Чому голодна смерть спустошила українське село, де були родючі землі та плодючі сади? Варя Чорножукова, мабуть, уже й не намагалася це осягнути. Потрібно було рятувати дітей. За всяку ціну рятувати дітей…

  Продовжуємо рубрику: "Роздуми над книгою".  Наша читачка Бережна  Валентина Володимирівна  поділилася своїми враженнями про прочитану книгу.

  - Читаючи  літературні  твори Світлани Талан неможливо бути байдужим до долі головних героїв. А прочитавши книгу "Розколоте небо" неможливо залишитись байдужою до історії тих часів і подій, які відбувалися в 30-х роках на Україні.

   Це саме те,  про що неможливо не читати і не можна забувати. Це те, про що кожен українець мусить знати і пам'ятати, бо це було страшне пекло на землі.

   З глибиною і чіткістю зображено деталі голоду 1932-1933 років у  романі С.Талан "Розколоте небо". Події відбуваються на Луганщині, яку цілеспрямовано знищували найстрашнішим способом: голодом. Без болю в серці неможливо читати про те, як в чавуні з окропом варилися дитячі пальчики. Про собаче гарчання виснаженої голодної жінки. Про опухлі і потріскані руки і ноги, з яких стікає сукровиця. Про підводи з трупами, які щоденно відвозили за село і дитину, яка намагалася напитися власної крові та й закоченіла, про батьковбивство... Про те, як  людей вивозили в Сибір, найжорстокішими  способоми викреслювали їх із життя. В сусідні російські села, де люди, хоча і бідно жили, але не голодували,  нікого не випускали. 

    Героїня роману Варя Чорножукова виросла в заможній сім'ї, у якій вміли та любили працювати, тому й господарство мали міцне. Але прийшли інші, чорні і лихі часи. Почалася колективізація і все, що люди заробили своїм потом, потрібно було віддати... Хіба хто ж знав, яка страшна біда чекає на ці щедрі землі? Годі було уявити, що голодна смерть спустошить усе навколо. Втративши чоловіка, родичів, Варя залишилася сама з маленькими дітьми. Хто допоможе бідній жінці вийти з тяжкого становища?

    Герої роману "Розколоте небо" не раз називали іродами тих, хто творить беззаконня, прикриваючись законами.

   Неможливо збагнути логіку дій активістів-комуністів і спробувати відшукати людяність в тих, хто займався винищенням свого власного народу.

  Цей кошмар можна пояснити тим, що на українській землі у 20-30 роках XX століття орудував диявол.

   В українському селі Підкопаєвка, що на Луганщині, було справжнє пекло, як і ми вже знаємо, що воно було на той час на  більшій частині України.

   Сама земля тут просякнута жахом, кров'ю і безліччю проклять.

   Щоб виправити усі ці жахи, які відбувалися, потрібно усім нам молитися. Нам усім, усій Україні, усім миром, щоб не повторилися більше ті жахливі часи.

 Молитися за розколоте небо, щоб воно стало єдиним над нашими головами!

Дорогами сивої давнини селища.

  Наше селище - рідна і чарівна сторона. Земля рясно вкрита лісами, заквітчана садами, закосичена житами. Край, у якому почалося наше життя. Тут споконвіку жили діди і прадіти. Це корінь родоводу, який сягає в глибину століть.

  Знати своє минуле - це знати мамину пісню, що вчила добра і ласки, пам'ятати батьківську хату.

  Чим далі ми йдемо вперед, чим далі віддаляємося від минулого, тим більше хочемо знати, що там - за сивим туманом давнини...

   В бібліотеці була проведена історико-краєзнавча година "Дорогами сивої давнини селища"  

   Голоби мають давню історію. У письмових джерелах селище вперше згадується у ХVІ ст. Воно належало до королівських володінь і знаходилось у віданні Луцького замку, в описі якого від 1545 року сказано, що на облаштування замкового мосту дерево возять з Мельницької волості.
    У різні історичні періоди "власниками" тодішнього села були Тихон Козинський, князь Андрій Сангушко-Кошерський, родина Фірлеть. У ХVІІІ ст. Голоби належали дворянам Єрузальським. Але власники приходили і – відходили, а чогось такого пам'ятного після себе вони не залишали і не сприяли розвитку села.

    Але уже в кінці ХVІІІ ст. Голоби стали вотчиною дворянської родини Вільгів. В центрі сучасного парку знаходився палац Вільгів, пам'ятник архітектури піднесення парадного палацового будівництва. Садибний будиночок поч. XX ст. побудований на фундаменті зруйнованого палацу, пізніше він перебудовувався. Цегляний, двоповерховий, у плані складної кофігурації. В'їздні ворота (друга половина XVIII ст.) є пам'яткою архітектури національного значення. Це був головний в'їзд у садибу (XVIII - XIX ст.), розташовану в центрі селища.

   На даний час будинок реставрований і там знаходиться УПЦ Київського патріархату св.Апостолів Петра і Павла.    

    В 1783 році Людвік Вільга, воєвода Черняховський, побудував церкву в ім'я Святого Георгія Побідоносця. яка діє і нині.  Будівля була вдало розміщена  в географічному та адміністративному центрі села, в тій частині, де сходяться всі три вулиці (на той час).

   Ішли роки, складались у століття. Змінювалися політичні режими, точилися жорстокі війни, руйнувались церкви.
    Але голобська церква вистояла. Ніколи не зачинялися й двері, не заростала стежина до Бога. Її торували наші предки. І у кожний період земного життя, яким би воно не було, церква завжди знаходилась поруч. Вона молилася, коли гриміли війни, страждала за воїнів, аби вони перемогли, омивалась слізьми від різних принижень, раділа і торжествувала за прихожан, за їх перемоги та досягнення.
    Як відомо, храм входить до Державного реєстру національного культурного надбання. Споруда його – перехідного типу від бароко до класицизму з традиційною дерев'яною дзвіницею у формі народної архітектури Волині. Біля церкви знаходиться дзвіниця.
    Серед унікальних пам'яток сакрального мистецтва, які належали церкві і дійшли до нашого часу, – храмова ікона "Святого Георгія" ХVІ ст., яка нині перебуває в музеї волинської ікони в Луцьку.
     Іще одна із визначних пам'яток архітектури в Голобах - Михайлівський костел.

    Початком будівництва костелу св. Архистратига Михайла в смт. Голоби Ковельського району є 1711 р. Зведений він був підляським підстолієм Юзефом Ярузельським. Костел був закладений на місці старого костелу, зруйнованого під час війни зі шведами у 1708 р. Датою закінчення будівництва вважається 1728 р.
    У 1783 р. у вежу костелу влучила блискавка. Споруда згоріла від удару блискавки, але була відбудована воєводою Черняховським  Людовіком Вільгою в 1793 р., а в 1802 р. костел освятив єпископ Луцький і Житомирський Каспер Цецішовський. Після багатьох перебудов костел набув рис стилю бароко, а всередині – стилю рококо, був розписаний фресками із зображеннями зі святого письма. Без суттєвих змін костел простояв до 1916 р., коли під час військових дій німецькими військами була знищена дзвіниця.
    Вже в 1929-1930 рр. стараннями ксьондза Францішка Чехмещинського і прихожан костел був відремонтований. До нього тоді було приписано 52 населених пункти і 2530 парафіян.
Костел цегляний, оштукатурений, зведений в формі хреста, фронтом повернутий на захід, з великим вівтарем на схід, з прямокутною ризницею і паламарнею з виділеним в об’ємі прямокутним притвором і дзвіницею над ним. Дзвіниця стояла над вхідними дверима, мала величну форму і складалася з двох поверхів. Була покрита бляхою, а зверху стояв залізний хрест.
   Костел  занесений до Державного реєстру національного культурного надбання (як пам’ятка містобудування та архітектури національного значення) наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України.
     При поселенні в Голобах першими вулицями були Котляревського та Шевченка, їх назви збереглись і до нині. Але колись по вулиці Шевченка був тракт на Ковель(через с.Погиньки). На шляху ставили кам'яні стовпи. На двох із них знаходилися хрести, а на чотирьох - фігури святих. На фігурі, що стоїть навпроти парку стоїть і нині фігура Богоматері, а з двох боків від неї - фігури святих  Антонія Падуанського і Яна Непомука. Пам'ятка датована 1711 р. Це пам'ятки періоду насадження католицизму на Волині.

   Історико-краєзнавча година була проведена для старшокласників. Тим, хто вступає в життя, знання історії свого рідного краю  допомагає засвоїти загальнолюдські і національні цінності, зрозуміти оточуючу дійсність, здобути упевненість у завтрашньому дні.

Любімо отчий край, бо ця любов свята.

Плекаймо рідний край і рідні осокори...

Використана література:
  Історія міст і сіл Української РСР: Волинська область. - К.: Головна редакція Української Радянської енциклопедії,  1970.-746 с.
   Пасюк І.М., Марчук В.П. Голоби: історико-краєзнавчий нарис. Луцьк, Надстир'я, 2007. 133с.
   Ржегак Л. Пісня вітрів.-Видавництво Тараса Сороки: Львів, 2011.-138 с.
   Теодорович М.І. Історія Волинської губернії
   Папки : "Голоби на сторінках газет і журналів"

  

   

Роздуми над книгою: С.Талан "Оголений нерв"

   Останнім часом українська книга в бібліотеці користується великим попитом. В тому числі і книги Світлани Талан, які ніколи не залежуються на полицях. Книгу  "Оголений нерв" читати спокійно не можна. Із перших сторінок поринаєш у світ Майдану, АТО, справжніх патріотів , які люблять свою Вітчизну  і бажають жити тільки в Україні.

    Світлана Талан. Оголений нерв: роман. – Харків: «Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015.
      Мирне й спокійне життя, міцна родина, вірні друзі... Усе, що здавалося непохитним, перевернулося догори дном. Війна роздирає навпіл усі зв`язки, і рідні люди й вірні друзі стають ворогами...
Кілька місяців 2014 року Сєвєродонецьк перебував під владою ополченців. Цей короткий проміжок часу став нездоланним для родини Насті Агафонової. Син, запальний прихильник Майдану і патріот України, боротиметься із сепаратистами, а дочка — вступить до ополчення... Так само розійдуться й шляхи друзів Геннадія, нерозлучних змалечку хлопців. Бо війна проходить і по родинах, і по душах..
    Ми відкриваємо в блозі  рубрику "Роздуми над книгою".

    Одна із кращих наших читачів  -  вчителька,  волонтер, палка прихильниця творчості Світлани Талан, Валентина Іванівна Остапчук  написала свої враження про прочитану книгу:
-  Остання сторінка книги "Оголений нерв" прочитана - і кінчились, здавалось би, жахіття, які пережили і ще багато там, на Сході, переживають  люди.

   У книгах Світлани Талан суцільна правда про події. які не повинні повторитись. Особливо її "Не вурдалаки", "Мої любі зрадники", "Розколоте небо" і "Оголений нерв" і дня не залежуються в  нашій бібліотеці, а з рук в руки передаються. Завжди читають мої діти, які живуть в Луцьку, Любомльському районі, а тоді я вже здаю в бібліотеку. І кожен, ділячись своїми думками, бажав би, як і я, щоб усі прочитали, хто й не ходить в  бібліотеку, то може б, та оголена правда заставила б кожного задуматись над тим, для чого  все таки людина живе: для добра чи для зла? 

  З прочитаних книг виходить висновок, що зло повертається назад  до того, хто його творить, як і добро.

  Автор книги жила в окупації і щодня чула і бачила вибухи та постріли. Могла б втекти на той час, але вона вірила, що те жахіття  колись скінчиться. І сталось бажане, та, на жаль, ще не скрізь.

   Місто Сєвєродонецьк  - столиця сепаратистів. І цим все сказано. Це свого роду вулкан, який палає ненавистю до всього святого: до рідної країни, землі, членів родини навіть, бо не в усіх збіглися погляди на події, що назріли. Тому й опинилися по різні боки барикад - і шляхи розійшлися.
    Та сильні духом герої роману вистояли. І щоденна напруга в місті їх не зламала. Це головна героїня НастяАгафонова, її син Геннадій, друг Вадим, окремі друзі Гени, кохана дівчина Уля та ін. А зомбовані комуністами, партією регіонів, російськими каналами ЗМІ живуть у суцільній брехні.  І як наслідок - розпач і анархія в місті.
    Книга нагадує часи Другої світової війни1941-1945 р.р. на території України. Так же діють підпільники, розвішуючи національний прапор вночі на найвищому і найвиднішому місці, розклеюють листівки,пишуть "Слава Україні!".
    Настя вірила в те, що в місто прийдуть українські війська , тому не боялася  вступати в конфлікти з місцевими "лжепатріотами", які чекали своїх "визволителів"-сепаратистів. Тільки, питається, від кого? Хто ж справжні вороги?  Вона через Інтернет мала тісний зв'язок із подругою, яка проживала в Сумах і передавала туди правду, писала статті під псевдонімом Віра Сєвєродонецька, а та друкувала в місцевій газеті. 
 „У часи особливої напруги у людей оголюються почуття. Скільки серед нас дітей своєї країни, які лише зараз, коли можуть відібрати її, зрозуміли, наскільки вони люблять Україну! Хто не знав гімн України – уже вивчив, хто не тримав у руках прапор – підняв його, хто не мав вишиванки – придбав. Усе те, що раніше здавалося не таким уже вагомим, одразу стало рідним до щему в серці, до болю в душі”, – пише автор.
    Ціною великих жертв приходить перемога. Без сліз книгу не можна читати. Кривава неділя, пісня "Пливе кача", смерть справжніх героїв, наруга над святинями сприймається з болем в серці.
    Чому так сталося? Хто в цьому винен? Так хочеться миру і злагоди. Ми ж українці - мирна нація. Хто нав'язує нам розбрат? Хто хоче, аби в країні не було спокою? І коли він настане?

Валентина Остапчук

ветеран педагогічної праці

    

    

Поезія - це завжди неповторність.

    

    Голобська селищна бібліотека поповнилася новою книгою талановитої поетеси, нашої землячки, яка тепер проживає у м. Червоноград Львівської області, збіркою поезій "Школа - мій дім і родина" 

     Людмила Антонівна  після закінчення Львівського університету багато літ також працювала вчителем. Роки шкільного навчання – це час молодості, пізнання себе і світу, осягання чогось невідомого, тому й лишилися в душі священним храмом.  В новій книзі є багато цікавого, потрібного в роботі із школярами, вихованцями дитячих садочків. І все ж червоною ниткою крізь усю збірочку проходить думка про школу й учителя.

   Радіє серце, коли читаєш світлі, сповнені оптимізму вірші: "Молитву за вчителів", "Молитва батьків за своїх дітей",  "Стоїте, дорогі, на порозі життя", "Абетку", цикл загадок та веселинок для малечі.

Багато є мудрих людей на Землі, 

Найперші, найближчі до нас – вчителі.

О, Боже, великий! Подай їм терпіння,

За них, невсипущих, ці наші моління.

Пошли їм за ласку здоров'я і славу,

Наснаги багато і долю ласкаву.

 Молитва батьків за своїх дітей.

  Великий Ісусе, дорогу вкажи

І дітям опору знайти поможи,

Була щоб дорога у завтра ясною,

Щоб навіть зима їм здавалась весною.

Щоб зорі Твої їм світили в путі,

Щоб мрії збувалися їхні в житті.

Щоб радість ніколи їх дім не минала, 

А праця наснагу і силу давала.

Здіймаємо руки високо, до Неба,

І просимо ласки, Всевишній, у Тебе.

Тобі ми ввіряєм натхнення своє.

Спасибі, о Боже, що ти у нас є!

    Ця залюблена у світ сонячна жінка вміє помічати кожну дрібничку, її поезія багата на яскраві епітети, метафори, порівняння, як-от:

Дощик хлюпав, посівав поля й дороги, 

Застудились у грибочків їхні босі ноги…

   Ось-ось, здається, ще й не почавшись, закінчиться літечко, і знову:

Кленове листя вересень зриває,

І у строю, як завжди, вчителі. 

  Талановита, добра, мрійлива, вона зичить усім:

Хай повсякчас і на усіх усюдах 

Не буде спохмурнілих вчителів,

Нехай для них і вдома, і у школі

Цвітуть усмішки і лунає спів.

   А найбільшим одкровенням авторки є слова напутні кожній молодій людині:

Світ крутий, як дні весни, мінливий. 

Будь уважний, ти його пізнай.

Так не просто буть у нім щасливим…

Все ж нові сторінки відкривай.

Йди вперед крізь крутизну завії,

Лиш убік з дороги не звертай. 

Не згуби зорю своєї мрії,

В рідний дім, синочку, повертай.

    Нині – знову війна і гіркі розчарування українців. Та авторка вірить молоді, із лав якої вийшли герої Майдану. 

Дерзайте, молоді, бо щастя саме до людей не приходить.

Його здобувати і вистраждать треба.

Буває капризним воно, колобродить…

А справді – то присуд Високого Неба.

   Книжка прекрасно ілюстрована світлинами, на яких поетеса – зі школярами та педагогами червоноградських шкіл, професійно-технічних училищ, працівниками бібліотек, куди її часто  запрошують.

   Красива, усміхнена, вона натхненно декламує свої вірші. Доброта і ніжність так і струменять з її очей. 

 Щоб так писати, треба дуже любити людей і світ, у якому живем.

Допоки світить праведна зоря — шануймо Україну!

   До Дня незалежності України  в  будинку культури відбулись урочистості та  святковий концерт. Працівники Голобської селищної бібліотеки оформили книжкову виставку "Це твоя, Україно, історія", на якій була представлена література про історію Вітчизни  від давніх часів і до сьогодення.

   У фойє районного будинку культури була організована виставка робіт декоративно-прикладного мистецтва. Свої роботи, вишиті бісером ікони, представив увазі присутніх учасник АТО Андрій Слюсарчук з села Вівчицьк.